Пильнуй!
Ігор Францович Тацл провів експеримент. Під час переходу на інше місце пошукової групи, що складалася з людей, які вперше брали участь у експедиції, він непомітно випередив їх і сів на камінь в кількох метрах від стежки. Коли всі. пройшли мимо, не звернувши на нього ніякої уваги, він озвався до них. «Як же ви побачите гоміноїда, який може знаходитись на значній відстані, — сказав Ігор Францович,— якщо навіть не помітили мене біля стежки. У горах треба бути дуже уважними. Слід навчитися одночасно дивитися під ноги і помічати все навкруги. Періодично підіймайте голову і уважно дивіться в далечінь».
 Пошук гоміноїда — важка і складна справа. Перебуваючи у горах, необхідно бути обережним, щоб не спіткнутися і не впасти у безодню. Слід бути уважним, щоб не оступитися (особливо на «прижимаю»), коли стежка переривається і доводиться іти сипучим схилом. У непідготовлених людей це може викликати страх і запаморочення. Таким необхідно надавати допомогу.
На схилах трапляються так звані «живі» камені. На перший погляд вони здаються надійними, але коли на такий камінь стати ногою, він може несподівано поповзти вниз, тягнучи за собою у безодню недосвідченого мандрівника.
У горах на кожному кроці може чекати небезпека. Тому треба постійно стежити і аналізувати, як і куди йти, куди ступити. Слід ураховувати особливості місцевості. Великі камінці, чагарники, дерева та інші її деталі не дуже добре проглядаються навіть зблизька.
В таких умовах гоміноїду дуже легко заховатися. Він може годинами нерухомо сидіти, стояти, лежати буквально за кілька кроків від людей, які знаходяться поруч або проходять мимо. Він може спостерігати за ними з-за дерева, каменя і бути непоміченим.
Меломани
Після вечері ми розташувалися біля багаття. Розмовляли, співали пісні. Михайло Задорожний відчув чийсь погляд. Оглянутися відразу він побоявся, а коли, нарешті, зважився, то нікого не побачив у темряві.
Через деякий час звідкись зверху почали падати невеличкі камінчики. Цікавим було те, що вони падали тільки тоді, коли працював магнітофон. Якщо його виключали, то ці дії припинялися.
Подібне траплялося і раніше. Так, у 1982 році одна з учасниць експедиції Надія Пономаренко чергувала вночі біля намету. Невдовзі відчула, що начебто хтось доторкнувся до її спини. Швидко оглянулася назад, але нічого не побачила. Пролунали лише звуки, що нагадували пирхання. Потім біля неї почали падати дрібні камінці. Коли Надія виключала магнітофон, то камінці переставали падати. Однак коли його знову включала, то шарудіння посилювалося і виразно було чути стукіт. Все це супроводжувалося невиразними звуками. Після того, як музика перестала звучати, шарудіння тривало ще деякий час.
Можливо, що гоміноїдам подобається музика? Може їм притаманні відчуття ритму, музична пам'ять?
Купальня
Ми з Ігорем Францовичем пішли до переправи на протилежний берег річки. Вирішили обладнати там зручну купальню, відгородивши для цього невеличку ділянку гірської річки великими валунами і камінням.
Наполегливо працювали кілька годин. Нарешті робота була завершена. Тепер члени експедиції матимуть можливість регулярно купатися. Зрадівши, що робота вже закінчена, ми вирішили покупатися. У цей час нам здалося, що гоміноїд спостерігає за нами здалеку.
Після купання ми оглянули місцевість за допомогою бінокля і підзорної труби. Пробували свистіти так, як це робить гоміноїд. І раптом з боку схилу, який ми щойно оглянули, долинув свист у відповідь.
Лижники
Одного разу ми здійснили недовгочасну вилазку в гори. Звернули увагу на круті бокові стежки. Ігор Францович пояснив, що, можливо, це результат життєдіяльності гоміноїдів.
Вони можуть спускатися вниз крутими стежками, подібно до лижників. Напевно, що шкіра на підошвах гоміноїдів груба і ороговіла. Вона витримує сильне тертя об землю та каміння.
На підошвах у снігових людей є також м'які подушки, відбитки яких видно на залишених плоских слідах. Одного разу було знайдено слід, посередині якого лежав вдавлений у землю камінець.
Там же Ігор Францович знайшов і показав усім великий слід гоміноїда з чіткими відбитками пальців на м'якому ґрунті.
Запах
Одного вітряного ранку Ігор Францович запропонував мені:
— Давайте підемо оглянемо ті місця, де цієї ночі знаходився, або міг знаходитися гоміноїд. Може нам пощастить знайти залишені ним сліди.
Метр за метром ми уважно все оглядали, звертаючи увагу на кожну дрібницю. Хотілося знайти не тільки чітко видимі сліди, а й менш помітні. Наприклад, знайти на гілочці або на землі хоч волосину, загублену ним.
Раптом я відчув знайомий запах гоміноїда на відстані приблизно одного метра від землі. Нижче він уже не відчувався. Я покликав Ігоря Францовича і ми разом почали визначати межі його поширення. Він наче хмарка зависав у повітрі, незважаючи на вітер. Це було дуже дивовижно. Як ця хмарка запаху могла триматися на постійному місці?
Нічний завал
Вранці ми з Ігорем Францовичем пішли у гості до учасників експедиції із Запоріжжя. Здалеку помітили, що один з наметів завалений і щільно облягає речі, що лежать під ним.
Як потім з'ясувалося, господарі цього намету пішли за продуктами у селище І ще не повернулися. Гадали, що гоміноїд розірвав вночі відтяжку і завалив намет. Ігор Францович на основі свого досвіду висловив здогадку, що снігова людина своїм дітям хотіла показати, що люди повинні прибирати намет і піти з цього місця Хлопці розповідали, що минулої ночі гоміноїд кидав великі камінці у бук їхнього намету. Може вони чомусь заважали йому, або не сподобалися? Можливо, що таким чином він виявляв своє незадоволення, а потім, остаточно розгнівавшись, завалив намет?
Присутність гоміноїда викликає у людини страх І тривогу. Можливо, що його біополе впливає на психіку всього живого шляхом відтворення таких відчуттів. Може це його захисна реакція, спрямована на відлякування сильних хижаків? Разом з тим гоміноїд може бути і доброзичливим. Тоді людина радіє й веселиться. Такий стан настрою неодноразово відчували учасники експедиції «Гіссар».
Нічні концерти
Одного вечора я вирішив не спати і більше часу використати на спостереження. Сподіваючись побачити щось цікаве, трохи висунувся а намету разом із спальним мішком.
Однак невдовзі мені дуже захотілося спати і я задрімав. Крізь сон чув якесь бурмотіння, яке іноді переходило у голосні вигуки. (Вранці стало відомо, що їх чули й інші учасники експедиції).
Від несподіванки я здригався і прокидався. Хтось будив мене таким чином. У ці хвилини, незважаючи на те, що завжди намагаюся дотримуватися правила любові до ближнього, я у думці посилав на адресу цього невідомого вирази протилежного змісту. Такі концерти продовжувалися не одну ніч.
Я чув про вміння гоміноїдів наслідувати звуки. Дехто стверджує, що вони можуть імітувати людський голос, причому досить майстерно. Чи можливе таке? Якщо птахи (папуги, шпаки та ін.) можуть відтворювати звуки людської мови, то, можливо, і гоміноїд на це здатний?
Ярослав
Один із членів експедиції, Ярослав Петров, неодноразово твердив про свою безстрашність і готовність до зустрічі з гоміноїдом. Одного разу така нагода йому трапилася.
Пізнього вечора він з чайником у руці пішов стежкою до річки за водою. Був у веселому настрої. І раптом несподівано перед ним із кущів вийшов гоміноїд. Від несподіванки Ярослав остовпів.
Гоміноїд дивився прямо на нього. Спочатку Ярослав не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, хоча гоміноїд йому нічого поганого не робив і, напевно, не збирався робити. Потім він кинувся тікати, забувши про все на світі. Ноги самі несли його до місця порятунку — до стоянки.
Він стрімголов пробіг мимо товаришів, які сиділи біля багаття, і вскочив у намет. Під руками і ногами були якісь банки, ящики, торби...
Виявилося, що він вскочив у продуктовий намет. Забився у найтемніший куток і лише тільки тоді почав приходити в себе.
Пункт спостереження
Багаторічні спостереження дозволяють зробити припущення про те, що гоміноїди перед тим, як самим підійти до стоянки експедиції, уважно спостерігають за людьми з протилежного, більш високого берега річки. Потім переправляються через неї у найбільш вузькій частині, де посередині лежить великий валун, і розглядають людей з ближчої відстані.
Такий «пункт спостереження» я знайшов недалеко від нашого намету. Він знаходився за великим валуном серед густих заростей кущів і дерев. Від місця переправи гоміноїда до цього пункту вела майже невидима стежка. Трава на ній була лише трохи прим'ята. Можливо, що гоміноїд протоптав стежку недавно, після того, як тут зупинилася наша експедиція.
Трава за валуном була витоптана, що свідчило про тривале перебування гоміноїда на цьому місці. Звідси він спостерігав за нами, а потім підходив ще. ближче.
Усі наступні дні я не забував перевірити це місце і періодично приходив туди. На жаль, крім змін стану трав'яного покриву, інших слідів перебування снігової людини там не знайшов.
Одного вечора я інтуїтивно відчув присутність гоміноїда на «пункті спостереження». Поборовши страх, вирішив іти туди. Не включаючи затиснутого в руці ліхтарика, повільно і обережно почав наближатися до того місця, сподіваючись на зустріч з гоміноїдом.
Коли до наміченої цілі залишилося кілька метрів, раптом почувся голосний, пронизливий свист. Подібний я чув і раніше, але на цей раз він мені здався дуже сильним. Від несподіванки здригнувся, мороз пробіг по тілу. Нічого не усвідомлюючи, кинувся назад. Чому гоміноїд не підпустив мене ближче до себе? Чому відмовився від зустрічі? Це залишилося загадкою.
Відійшовши подалі від «пункту спостереження», я попрямував до багаття, розкладеного у центрі нашої стоянки. Навколо нього сиділи члени експедиції і співали пісні під акомпанемент гітари. Я запитав у них: «Хто із вас тільки що свистів?».
Спитав і тут же подумав: «Які дурниці... Про що я питаю? Адже, напевно, це свистів гоміноїд. Навіщо було питати?». Мені, як і слід було чекати, відповіли, що не свистів ніхто. Разом з тим усі чули свист, який долинув з того місця, де знаходився «пункт спостереження».
Підйом у гори
Я намагався виїхати на машині з Душанбе, щоб швидше добратися до того місця в горах, де починалася гірська стежка, по якій треба підніматися до нашої стоянки, але можливості такої не було.
Наближався вечір. Я уже почав думати про те, що доведеться мені іти вночі вторах з ліхтариком. На щастя, трапилася машина, що їхала в потрібну мені сторону і я швидко доїхав до місця призначення. Взяв на плечі важкий рюкзак з продуктами і почав підніматися гірською стежкою.
Через деякий час пролунав свист гоміноїда. Під впливом якоїсь незвичайної енергії, що виникла, я швидко пішов угору. Зовсім не було втоми. Вага наповненого продуктами рюкзака не відчувалася. Ніколи я не почував себе так легко.
Учасники експедиції і раніше розповідали про вміння гоміноїда передавати свою енергію на відстань. Тепер я сам мав нагоду переконатися в існуванні такого явища.
Я швидко рухався вперед. На багатьох великих каменях лежали невеличкі камінці, що вказували своєю гострою частиною напрям, у якому треба було йти. Жодного разу я не спіткнувся і не посковзнувся. Легко вибирав найбільш зручний шлях і йшов дуже швидко. Спочатку відчував підсвідоме почуття страху, а згодом воно пройшло і стало легко і весело.
Я постійно відчував незриму присутність гоміноїда, його специфічний запах. Ішов зовсім без відпочинку, не відчуваючи ніякої втоми. На стоянку прийшов набагато швидше, у порівнянні з тим, як ходив раніше.
Знаки-плями
Крізь сон мені здавалося, що гоміноїд тягне мене за руки, а я відбиваюсь із усіх сил.
Вранці я виявив у себе на руках якісь темні плями, схожі на родимки. Вони були досить великими. Приблизно такі, як монета вартістю в одну копійку, їх було сім. Я показав їх Ігорю Францовичу і почув у відповідь:
— У гоміноїдів є багато таємничого, невідомого нам. Ці плями — результат непізнаних нами їхніх можливостей.
Цікаво, що вони трималися на руках досить довго, тижнів два. Плями не викликали ніяких больових відчуттів, а потім поступово зникли.
Відвідини
Однієї ночі я знову прокинувся, відчувши присутність гоміноїда. Як завжди, його поява супроводжувалася специфічним різким запахом.
Й продовжував лежати, відчуваючи, що гоміноїд підійшов зовсім близько і стоїть біля намету ззаду. Через деякий час він наблизився до його входу. Потім запона намету на мить розкрилася і хтось заглянув до мене. У темряві я встиг помітити, що це велика і темна істота. До самого ранку через великі проміжки часу було чути стукіт каміння, що повторювався два чи три рази підряд.
Вранці я обстежив намет у тому місці, де гоміноїд розкривав запону. Там зберігся його специфічний запах.
Тієї ж ночі гоміноїд відкривав запону ще одного намету. Він закинув її на його верх і тому люди, які там спали, Прокинулися вночі від холоду. Вони твердили, що перед сном запона була старанно закрита зсередини і застебнута. Інші члени експедиції також помітили присутність гоміноїда. На великому камені у центрі нашої стоянки Раїса Гарвазюк знайшла великий червоний помідор. Його хтось дістав із мого целофанового мішечка.
Ввечері я залишив куплені у Душанбе помідори біля входу в намет в розрахунку на те, що вночі там значно прохолодніше. Ніхто з товаришів їх не чіпав, а покласти на камінь свій теж ніхто не міг, адже помідори були лише в мене. Я вирішив, що це міг зробити гоміноїд.
Багаття
В один із вечорів я звернув увагу на багаття біля намету Ніни Гриньової. Воно ледве тліло, в ньому лежали дві великі головешки.
Там, у місці, захищеному від вітру великими каменями, була наша кухня. З нашого намету багаття не було видно. Лише за спалахами полум'я можна було визначити, чи воно горить. Я забрався до свого намету і став спостерігати.
Через досить тривалий відрізок часу за відблисками вогню на деревах стало помітно, що багаття розгорілося. Я пішов туди і розкидав головешки у різні боки. Тільки-но повернувся до намету і влаштувався у спальному мішку, як полум'я розгорілося знову. Це заважало мені вести спостереження.
Обурившись, я знову пішов туди і знову розкидав товсті головешки І невеликі палички, які хтось поклав у вогонь. Потім набрав води з річки і старанно залив багаття. Тієї ночі воно вже не загоралося.
Гірські вершини
Ми з Ігорем Францовичем знайшли за наметом паличку, яку хтось уткнув у землю. Була вона з палець товщиною. Довжина — майже 30 сантиметрів. Кора на ній знята. Паличка мала специфічний запах гоміноїда. З'явилася Іона біля намету вночі. Напевно, що її залишив гоміноїд! Який смисл його дії? Я вирішив, що снігова людина запрошує мене в гори.
— Я не можу дозволити Вам іти одному,— заперечив мені Ігор Францович.— Це протирічить правилам техніки безпеки. Ходити одному в гори заборонено. А якщо з Вами там, наверху, щось трапиться, хто буде відповідати? — він строго подивився на мене.
— Нічого зі мною не трапиться,— переконував я його. — Адже це дуже важливо для нашої спільної справи.
Ігор Францович нарешті погодився:
— Добре, нехай буде по-вашому. Але лише за однієї умови: намагайтеся постійно знаходитися у полі зору мого бінокля.
Мені нічого іншого не залишалося як згодитися. Для того, щоб бути добре видимим здалеку, одягнув яскравий одяг, взув кеди замість важких чобіт, взяв у руки палицю і пішов.
Радість спілкування з природою все більше охоплювала мене. Стоянка експедиції залишилася внизу. Там Ігор Францович, влаштувавшись за великим каменем, невідривно стежив за кожним моїм рухом.
Гори — не сходи. На шляху зустрічалися великі валуни, скелі, зарості та інші перепони. Я мав за мету зустрітися з гоміноїдом. Адже саме для цього ми сюди й приїхали. А він — господар гір — був недалеко, Незабаром я відчув його присутність, пильний погляд і специфічний запах.
Раптом у найбільш затемненому місці, яке було закрите з усіх сторін скелями і рослинністю, до моїх ніг упала невеличка паличка такого самого розміру як і та, яку знайшли біля намету. Побачивши її політ у повітрі, я подумав, що вона від снігової людини.
Від несподіванки здригнувся. Нерви мої були напружені до краю. Я сподівався на зустріч з нею. Однак на фоні великого бажання побачити гоміноїда вдень я відчував холодок страху перед ним.
Підняв із землі кинуту мені паличку. Оглянув її. Упасти з неба в тихий безвітряний день вона не могла. Її хтось кинув! Але ж хто? Чи існує якийсь зв'язок між нею і знайденою раніше? Вони майже однакові — однієї довжини і товщини, обидві очищені від кори! Мають однаковий специфічний запах! З такими думками я почав спускатися вниз, на місце нашої стоянки.
Зірка снігової людини
Я дивився на прекрасне південне небо, яке мерехтіло Міріадами зірок. Настрій був чудовий. Із задоволенням вдихав п'янке гірське повітря, наповнене ароматами квітів і зелені. До шуму гірської річки уже звик. Вона стала невід'ємною частиною нашого життя і не заважала вловлювати і розрізняти незвичайні звукові явища.
Отже, я дивився на небо, в глибині душі сподіваючись побачити так звану "літаючу тарілку” - НЛО, або ще якесь дивовижне явище. Адже людство зовсім мало про таємниці Всесвіту.
Місяць ще не зійшов і зірки водили хоровод на небосхилі, підморгуючи весело і безтурботно. Це викликало в душі спокій і радість.
Мою увагу привернула одна дуже яскрава зірочка. Начебто вона мала таємну силу і чарівне, заворожуюче світло, співзвучне всьому тому незвичайному, з чим мені довелося зустрітися тут, на Памірі. Від неї важко було відвести погляд.
Раптом мені здалося, що від цієї зірки відірвався промінь і полинув до Землі.
Простеживши за його траєкторією, я побачив, що він зупинився за великим каменем. Може, це якийсь знак? І тут я відчув присутність снігової людини. Вона, мабуть, була саме ,за тим каменем.
Знову багаття
Прокинувшись о 4-й годині, я визирнув із намету й побачив, що дівчата розпалили багаття і, приготувавши чай для своєї хворої товаришки, пішли. Багаття погасло.
Через деякий час полум'я знову яскраво розгорілося і я помітив постать гоміноїда, який схилився над ним. Це, мабуть, він і розпалив багаття. Однак невдовзі швидко побіг звідти і заховався в кущах, а з намету знову вийшли дівчата.
Цей випадок остаточно пояснив, чому .запалювалося багаття біля кухні, яке мені довелося залити водою. Можливо гоміноїдам подобається дивитися на полум'я, а може вони наслідують людину, розпалюючи вогнище і підкидаючи туди палички.
Світлячки
Пізнього прохолодного вечора я побачив світлячка, який якось дивно рухався в повітрі. Можливо, що бажаючи погратися з ним, гоміноїд поклав світлячка на долоню, а потім почав здійснювати нею різні рухи. Таким чином виникали вигадливі світлові малюнки різних геометричних фігур.
Вони то зникали то з'являлися знову. Уважно придивившись, я помітив у кущах темну пляму на місці передбачуваного місцезнаходження гоміноїда. Його руку не можна було роздивитися. Через деякий час світлячок і темна пляма зникли.
Моє повідомлення про гру гоміноїда з світлячком Ігор Францович сприйняв, як почуте не вперше:
— Подібні ігри я неодноразово бачив і сам як, до речі, й інші члени експедиції. Наприклад, у 1981 році Тетяна Неупокоєва і Олег Рум'янцев чергували на своєму посту. Як тільки настали сутінки, вони почули підозрілий шум, а потім помітили, що в кущах хтось є. Згодом звідти вийшов гоміноїд.
Вилізши на валун і сівши навпочіпки, він в свою чергу став дивитися на спостерігачів. Відстань між ними була майже 20 метрів.
До Тетяни і Олега підійшли ще двоє — Ніна Гриньова і Лев Гушарський. Вони почали вести спостереження разом. Тим часом у руці гоміноїда з'явилася якась куля, що світилася і мигтіла вогниками. Вона була схожа на ліхтар. Через декілька хвилин стало помітно, як по його руці повільно рухаються якісь цятки, що світяться. Стало зрозуміло: це світлячки!
Гоміноїд зібрав у долоню велику кількість світлячків і демонстрував людям це дивовижне явище природи, наче запрошуючи їх розділити його радість і захоплення красою гри світла й тіні.
Л. Гушарському захотілося підійти ближче і він рушив у напрямі до гоміноїда. Однак той спокійно зліз з каменя й розтанув у темряві ночі.
Тінь
Ввечері ми з Ігорем Францовичем влаштувалися на нічліг раніше ніж звичайно. Мені треба було перезарядити касети і підготувати до роботи фотоапарат.
Я почав робити свої справи, а Ігор Францович дивився через відкриту запону намету. Несподівано на деревах, що оточували їдальню, з'явилася велика тінь.
Вона повільно пройшла по кущах і зупинилася. Ігор Францович стежив як рухається тінь гоміноїда. У той же час я, лежачи у спальному мішку, перезаряджав касети.
Вставивши касету в фотоапарат, я підняв його над головою і збирався покласти у футляр. Раптом мені здалося, як щось незвичайне і темне метнулося до нього і зникло. Фотоапарат клацнув.
Сталося незвичайне явище! Фотоапарат спрацював у руках під впливом якоїсь невідомої сили. Однак відкинувши ці здогадки, я почав шукати у думці більш реальне пояснення того, що сталося. Вирішивши, що це Ігор Францович якось натиснув на кнопку, почав йому дорікати:
— Навіщо Ви зіпсували мені плівку?
Ігор Францович з подивом спокійно промовив:
— Про що Ви говорите? Адже я лежу в спальному мішку! Мої руки там, всередині! Як же я можу натиснути на кнопку фотоапарата?
Я й сам сумнівався у справедливості своїх звинувачень. Переконатися в істинності слів Ігоря Францовича було не важко: його руки знаходилися всередині спального мішка.
— Гляньте туди, там Гоша! — сказав тим часом Ігор Францович.
Я подивився і побачив тінь гоміноїда, збільшену у кілька разів. Через деякий час вона повільно рушила з місця, пройшлася верхівками дерев... і зникла! Ми ще довго дивилися на те місце, сподіваючись, що вона повернеться.
Фотоклопоти
Вранці ми почали обговорювати випадок, що трапився з фотоапаратом.
— Мабуть Ви спрямували об'єктив у сторону гоміноїда,— сказав Ігор Францович.
— Він вирішив, що це для нього небезпечно і спрямував на фотоапарат свою енергетичну дію. Тому кнопка і спрацювала. Як відомо, такі дії на предмети називаються телекінезом. Аналогічні випадки бували і раніше.
Які ж причини того, що за роки діяльності експедиції «Гіссар» нікому не вдалося Зробити жодного знімка гоміноїда?
Справа в тому, що снігова людина веде переважно нічний спосіб життя. Лише у виняткових випадках вона залишає свою схованку вдень. Разом з тим поки що не вдалося знайти місць її постійного проживання.
Гоміноїд з'являється, як правило, несподівано. з ним вимірюється секундами. Треба бути надзвичайно вправним фотографом, щоб миттєво сфотографувати такий незвичайний об'єкт. Буває й так, що людина від страху кидається тікати. Для фотографування вночі необхідно використовувати фотоспалах, а будь-які штучні джерела світла гоміноїд сприймає негативно. Людину з фотоапаратом він може сприйняти за мисливця, на очі якому вважає за краще не потрапляти. Можливо, що існують й інші причини, пояснити які ми поки що не можемо.
«Друзяка»
Наймолодшим учасником експедиції був чотирьохрічний хлопчик Максим. Одного разу його мама, Ніна Гриньова, прокинувшись вночі, побачила, що сина немає в наметі. Запона була повністю відкрита. Вона виглянула з намету і побачила Максима, який сидячи спав під його стінкою. Вона кинулася до нього, підхопила і поклала біля себе. Хлопчик продовжував спати... Згодом і Ніна заснула.
Вранці Максим повідомив, що до нього вночі приходив «друзяка». Ми почали розпитувати його про те, як же це трапилось.
Прокинувшись вночі, Максим почув, що біля намету хтось є. Він виліз із свого спальника і відкрив запону. Перед наметом лежав великий темний камінь. Біля нього — іграшки Максима.
Раптом хлопчик побачив, що на камені сидить звір, схожий на ведмежа.
— «Друзяка» сидів на камені біля намету. Такий великий і чорний,— розповідав Максим.
«Друзяка» (так назвав Максим цю істоту) подивився на нього і зробив такий рух, наче запрошував погратися з ним. Потім він хотів наблизитися до хлопчика, але Максим злякався і став плакати. «Друзяка» почав бурмотіти і стрибати, а потім пішов.
Вранці на великому чорному камені, що лежав метрів за три від намету, в якому спали Максим і його мама, відчувався сильний специфічний запах гоміноїда. Ґрунт біля намету був кам'янистий і тому його слідів ми там не знайшли.
Борщовики
Якось ми з Ігорем Францовичем купалися в обладнаній нами купальні. В якийсь момент відчули, що гоміноїд спостерігає за нами. Ми це помічали і раніше, адже приходили сюди купатися майже щодня. Два дні перед цим ми купальню не відвідували.
йдучи купатися, помітили, що два великих борщовики, які росли біля води поряд з нашею купальнею, чомусь зламані, їх надломлені верхівки опускалися у воду купальні.
Можливо, це гоміноїд хотів показати нам, що слід продовжувати купатися у холодній воді?
Шкарпетки
Ігор Францович знайшов біля намету мої загублені шкарпетки.
Одного разу я пішов на прогулянку, одягнувши бо-тинки. Через деякий час ногам стало жарко. Я зняв бо-тинки і шкарпетки та й ходив босоніж. Коли повернувся на стоянку, то побачив, що десь по дорозі загубив шкарпетки. А наступного дня вони знайшлися біля намету.
Напрошувалася здогадка, що їх приніс гоміноїд. Можливо знайшов шкарпетки у траві. А поклав їх саме на те місце, де я напередодні колов дрова.
Червоний прапор
Хлопці закріпили червоний прапор на одному високому дереві, яке росло на території нашої стоянки.
Вночі я прокинувся, відчуваючи присутність гоміноїда. Виглянувши з намету, став шукати його очима. Оглянувши територію стоянки, спочатку нічого не побачив.
Придивившись більш уважно, помітив величезного гоміноїда метрів за 15 від себе. Він стояв там, де стовбур дерева роздвоювався. Це було не дуже високо над землею. У темряві він здавався великою темною плямою, що мала контури гоміноїда. Чому він стояв там?
Гоміноїд тримався однією рукою за стовбур Дерева, а іншою щось робив у повітрі. Крізь пітьму роздивитися все у деталях було важко. І тут я здогадався — його зацікавив прапор нашої експедиції.
Не відриваючи погляду дивився я на це видовище, забувши, згідно з домовленістю, розбудити Ігоря Францовича. Через деякий час мене охопила сонливість і я заснув.
Вранці Ігор Францович не повірив моєму повідомленню. Мені стало дуже прикро і я став йому гаряче доводити свою «правду». Ми настільки захопилися обговоренням цієї події, що навіть забулися (на відміну від інших? разів) відразу ж обстежити місцезнаходження гоміноїда. Може там і знайшлися б якісь сліди його перебування.
Настав час збиратися в дорогу... Стоянка спустіла. Деякі члени експедиції раніше поїхали додому або пішли через перевали довшим, але цікавішим шляхом.
Звично згортаємо намети, збираємо речі. У глибині душі затаївся смуток. Шкода розлучатися із цими гостинними горами, з дикою природою і нашим Гошею.
За роки діяльності експедиції «Гіссар» зібрано чимало доказів існування снігової людини в горах Таджикистану. Багато хто бачив її. Більше як 100 разів зустрічалися з сніговою людиною під час переходів і нічних чергувань члени експедиції. Це зафіксовано у протоколах і щоденниках, які зберігає Ігор Францович Тацл — незмінний керівник експедиції. Вдалося зібрати речові докази: відбитки слідів ніг і пальців рук, зліпки зубів, зразки волосся і екскрементів снігової людини.
Незвичайні дії гоміноїда поки що не пояснюються сучасною наукою. Однак нині їх починають досліджувати і вивчати. Матеріали досліджень висвітлюються у пресі, демонструються по телебаченню.
Ми вважаємо, що слід прийняти закон, згідно з яким снігову людину заборонялося б убивати, ловити, завдавати їй будь-якої шкоди. Програма наших досліджень побудована так, щоб не виживати снігову людину з місць її перебування. Вивчення цієї загадкової істоти триватиме. Однак зусилля ентузіастів потребують допомоги науковців і спеціалістів, які змогли б поставити проблему пошуку реліктового гоміноїда на високий науковий рівень.
З книжки "Легенди про снігову людину", Маріуц І.С., Товариство "Знання" Української РСР, 1989 рік
|
