Хто бував у горах, знає: ця місцевість неодмінно обплутана бувальщинами, легендами й вигадками. Любителі подорожувати, альпіністи, науковці розповідають безліч історій про незвичайні ситуації, з яких їм дивом удалося виплутатися. Дехто на власні очі побачив таке, про що буває моторошно й розказувати.
І все-таки черкаський геофізик Борис Ісайченко, який разом з іншими науковцями колишнього Радянського Союзу ще у 80-х роках минулого століття займався пошуками снігової людини, наважився. Загалом енциклопедичні знання й коло інтересів Бориса Михайловича просто вражають. До речі, свого часу це допомагало йому одержувати перемоги в змаганнях у складі команд КВК. До того ж, він — майстер спорту з гірського туризму і альпінізму, пройшов, як кажуть, уздовж і впоперек усі гори від Прибалтики до Камчатки. Хоч давно на пенсії, але ще працює.
Куди й скепсис подівся
Борис Михайлович розповідає, що він, як і його колеги з різних наукових установ, чимало чув і читав про снігову людину. Існування цього феномену засвідчувало чимало ентузіастів, але цей факт науково не підтверджувався. Є, приміром, думка, що це реліктовий гомінід (найбільш високоорганізоване сімейство людиноподібних), тобто ссавець, який зберігся до наших днів і належить до загону приматів і роду людей.
Судячи з гіпотез і непідтверджених свідчень, снігові люди відрізняються від нас міцнішою статурою, загостреною формою черепа, довшими руками, малою довжиною шиї і масивною нижньою щелепою. Мають волосяний покрив по всьому тілу — чорного, рудого або сивого кольору. На голові волосся довше, ніж на тілі. Вуса і борода дуже рідкі й короткі. Добре лазять по деревах. Стверджують, що гірські популяції снігових людей живуть у печерах, лісові — будують гнізда на гілках дерев.
Сам Ісайченко скептично ставився до гіпотези про існування Гоші (так між собою називають снігову людину). Проте на пошуки з цікавості таки пішов. Надто вже захоплено розповідали друзі-науковці про невідомого гомініда. За радянських часів пошуками єті (ще одна назва снігової людини) офіційно займалися дві експедиції — Всесоюзна (її організовувала «Комсомольськая правда») і Українська (ініціатором вилазок був Київський дім учених). Колеги, які досить поверхово були знайомі з альпінізмом, просили в нього допомоги як у фахівця, який не раз штурмував гірські вершини. Він погодився провести групу ентузіастів горами Паміру, хоч керівник експедиції Ігор Тацлу називав Ісайченка головним скептиком.
— Я тоді з усмішкою дивився на такі пошуки. До того ж, споряджалися подібні експедиції вже не вперше, а ніхто нічого переконливого не знаходив.
Однак уже на другий день походу група наштовхнулася на дивні величезні сліди, а на п’ятий — він сам знайшов ланцюжок з 5—6 слідів. Памір — то не берег Дніпра. Грунт жорсткий, щільний — на такому щоб відбиток залишити, кілограмів двісті треба важити...
— Зняли ми зліпок: обприскали слід лаком для волосся, обклали хвойними гілками і залили медичним гіпсом. Я той зліпок, дурний, у рюкзак запхав — не доніс додому: покришив, поламав... Ті сліди на людські були явно не схожі. Ні формою, ні величезним розміром. З’явилися вони нізвідки. Спочатку не було, а потім відбитки ніби хтось спеціально поставив. До речі, у цієї істоти так буває часто. Вона і з’являється раптово, і зникає так само. Була гіпотеза, що снігова людина — представник позаземних цивілізацій. Або робот, підісланий гуманоїдами, щоб вести спостереження за людьми. Ще одна версія: єті — утікач із паралельного світу. Але передусім мене вразили самі гори небаченою красою джерельно-чистих озер. Були вони блакитні й темно-сині, фіолетові і зелені, білі й чорні… Може, первозданна краса цих хребтів і привабила снігову людину?
Травоїдні єті, щоб поживитися плодами, частенько на дерева вилазять. От Тацлу і запропонував Ісайченку на кизил видертися. «Як пощастить, — каже, — знайдеш волосся». Пощастило. Зразки біологічного матеріалу надіслали у лабораторію судової експертизи Запорізького медуніверситету та криміналістичну лабораторію МВС. Спектрограма підтвердила: то — не шерсть тварини і не волосся людини. Належить представнику невідомої групи гомінідів.
Слід, який змусив повірити в існування снігової людини«А він спостерігав за нами...»
Вдивляючись у виготовлені на місці гіпсові зліпки, вчені дедалі більше замислювалися. Сам Борис Михайлович протягом експедиції не раз виймав із рюкзака ці величезні «лапи», як він казав, і розглядав їх з усіх боків, намагаючись у своїй уяві вималювати образ Гоші.
Достовірність свідчень багатьох очевидців, які раніше доводилося чути, нині під великим сумнівом. Довгий час одним із найбільш переконливих доказів існування єті вважався фільм, знятий Роджером Паттерсоном і Бобом Гімліном у 1967 році в Північній Каліфорнії. На плівці, як стверджувалося, відображена самка снігової людини. Однак у 2002 році, після смерті Рея Воллеса, для якого була зроблена ця зйомка, з’явилися свідчення його родичів і знайомих, які розповіли (втім, без пред’явлення будь-яких речових доказів), що вся історія з американським єті була від початку й до кінця сфальсифікована; сорокасантиметрові «сліди єті» робили з допомогою штучних форм, а кінозйомка — постановочний епізод з людиною в спеціально зшитому костюмі мавпи. Результатам розслідувань радянських науковців і досі ніхто не вірить. Та все ж…
— Пригадую, коли палив багаття, єті з-за моєї спини камінці у вогонь кидав. І коли форель ловив, воду мені каламутив — у такий спосіб привертав мою увагу. Одна учасниця експедиції швидко поїхала, бо явно не сподобалася Гоші, — він постійно влучав у неї грудочками. Тобто не ми за ним спостерігали, а він — за нами, — каже Борис Ісайченко. — Зір має гострий, як у кота, — бачить у темряві. За версту чує, що табір заснув і можна підійти ближче. Напарник по намету розповів, як вперше «познайомився» з єті. Гість підійшов до нього, схилився, щоб краще роздивитися, а чоловіка охопив такий жах: не міг ні рукою, ні ногою поворухнути! Коли розбиваємо табір, зверху, на пагорбі, ставимо спостережний пункт. Хлопці не сплять цілу ніч, потім закуняють о четвертій ранку, а снігова людина — тут як тут.
Порозставляли довкола табору датчики, пульт вивели на головну палатку. Посеред ночі — переполох: один із секторів вібрує! Прибігли на місце події, а там — жучок звалився в ямку і не може вибратися. Сміялися від душі! Натягнули нитку: як єті зачепить, спрацює фотоспалах. Але де там! Навчився і її переступати.
Дослідники систематично перекопували територію навколо табору і щоранку знаходили свіжі сліди... Але декому з учасників експедиції навіть пощастило побачити снігову людину на власні очі.
— У нас був хлопчина один, років восьми, — розповідає Борис Михайлович, — так той гомінід його з намету витягував за ногу. Розповідав юний дослідник про це захоплено, казав, Гоша, мовляв, гратися до мене приходив, він мій друг!
Учасники експедиції, до якої входили також науковці з Запоріжжя, Москви та інших міст, стверджують, що Гоша відчуває людей чистих душею та думками й показується тільки їм. Загалом він дуже розумна й добра істота… Насторожених, злих і жорстоких людей єті не переносить, може й провчити. Погуляти та поїсти снігова людина виходить уночі, можливо, відчуваючи присутність людей. Володіє телепатією. Знає, приміром, коли в таборі хтось не спить.
— Присутність снігової людини завжди відчуваєш, — розповідає Борис Ісайченко. — Крім постійного відчуття погляду на собі, є ще дивний запах. Собаки страшенно боялися його. Гавкали, коли той наближався, а потім — мертва тиша. Пастухи кажуть, вони в чум забиваються під нари й дрижать — чекають, поки пройде. А коли пройде, стають хоробрими й гавкають навздогін.
Одного разу Борис із товаришем знайшов навіть житло снігової людини. Якось вони йшли вздовж ледве помітного потічка, який привів до захищеної з усіх боків місцини. У тому, що тут хтось живе, сумніватися не доводилося: це справді був великий курінь, зроблений розумною істотою. І збудований досить оригінально: кілька тонких дерев, розташованих по колу, зігнуті до центру, але не зломлені, а верхівки з листям привалені камінням. Стовбур того дерева, що росло посередині, розламаний навпіл. Дугоподібна така будова. Всередині помешкання — дуже чисто, але сліди перебування істоти й ледь відчутний запах, який ні з чим не переплутаєш, був.
Як розповідає Борис Михайлович, потрапивши в цю оселю, відразу відчули якийсь безпричинний страх, хоч навколо все було спокійно. Бігли звідти прямо по воді довго, ніби за ними хтось гнався. Перевели дух лише через кілька кілометрів…
Борис Ісайченко у черговій експедиції (фото 80-х років). Фото з архіву героя публікаціїЄті уникає об’єктива
На сьогодні існує чимало свідчень тих, хто бачив снігову людину. Виникає запитання: чому ж немає знімків або відео доброї якості? Про це й запитала Ісайченка.
— Сфотографувати її важко. Людина в присутності гомініда стає скована — чи то від страху, чи, як нині кажуть, екстрасенсорного впливу. Був у мене напарник Артур, який пробував це зробити. Казав, що не зміг у той момент навіть поворушити руками.
Всього у XX столітті зафіксовано кількасот повідомлень про спостереження снігової людини. Відомо також, що в Радянському Союзі пошуком єті займалися на державному рівні, проте найбільше інформації зібрали ентузіасти своїми силами.
— Займалися цим на свій страх і ризик і відомі професори, й кандидати наук. Соромилися про це розповідати, аби на роботі не дізналися, — розповідає Борис Михайлович. — Але пошук незвіданого вабив. Кожен думав: а, може, мені пощастить?
— Чи самі ви тепер вірите в існування снігової людини? — запитала я.
— Звичайно, — відповів Борис Михайлович, — у мене немає жодних сумнівів, що така істота й понині живе в місцях, куди людина потрапляє досить рідко.
Источник: http://www.kray.ck.ua/kultura/turizm/item/614-snigova-lyudina-isnue-–-perekonue-cherkasets-scho-pobuvav-v-ekspeditsiyi-n |
