Як позолотила осінь 2010 року Космацькі гори? - зазвідали Космач науковці з Німеччини під керівництвом Мартіна Ікрістова, які повертались з Кабардино-Балкарії, де шукали снігову людину. Тепер шукають вони гуманоїда в Космачі.
 Розмови про снігову людину точаться вже не одне десятиліття. В Україні, як і в цілому Радянському Союзі, ця тема була закритою і тільки інколи в телевізійних новинах можна було почути коротеньке повідомлення про снігову людину, яку бачили в тій чи іншій зарубіжній державі. І знову довге мовчання преси, хоча за кордоном в цей час виходили про снігову людину великі публікації, ба, навіть книги. В монголо-тібетському медичному атласі надибуємо зображення дикого чоловіка, на рисунках давньої історичної та географічної літератури бачимо також відображення загадкових людей. Одна з історій розповідає, що доктор Джеймс Хардкастль, захворівши, вирішив змінити клімат і поїхав на далеку ферму. Там він потрапив у світ карстових проваль, печер, в яких колись добували граніт. Якось він стояв біля входу в ущелину, коли місцевий житель Армітедж підійшов до нього і з пересторогою запитав: «Докторе! Ви не боїтесь?». «Чого ж тут боятись?» – відповів здивований Джеймс. «Чудовиська, яке живе тут, у печері…» – почув у відповідь.
Подібну історію зафіксовано й у нас в Україні. В 1986 році Варвара Кузьмівна Зозуля, якій виповнилося 80 років, йшла в Криму на Карадаг в напрямку мису Мальчин. Дійшла до узвозу над скелею. Скеля ця стояла біля самого гостинця, в декількох метрах від моря. Там воно (чудовисько) і спало. Варвара Кузьмівна сприйняла потаємну істоту за купу хмизу і мало на неї не стала. Потвора прокинулася і підняла голову. Жінка відступала, відмахуючись мотузкою. А як стала на нього махати, воно почало розмотуватись, ніби клубок. Скільки там метрів було – не могла визначити. Цей факт жінка зберігала багато літ в таємниці, аби хтось не знищив таємну істоту.
Збіжну історію зафіксовано 1994 року в селі Космач на Гуцульщині. На присілку Медвежому в урочищі Томчуччино ішов молодий чоловік Василь, який повертався з гостини. Зближалась друга година ночі. Зоряне небо та рогатий місяць настільки світили, що було видко, як удень. Коли чоловік наблизився з поля в лісок, вмить довкола потемніло. Та гуцул ішов далі, хоч стало йому моторошно, бо пригадав, як старі люди розповідали, що саме в тому місці «малпа» переходить. Враз почув за собою кроки. Озирнутись не мав сміливості, але не впадав у розпач, бо сам займався дзюдо і мав надію дати нападникові відсіч. Вважав, що це хтось з місцевих вирішив його налякати.
Василь ішов далі. Примара крокувала за ним. Той пришвидшив ходу. Чудовисько – також. Василь збіг у видолинок, де вже не було смерек, миттєво озирнувся назад і закляк на місці. За ним стояло страховисько, вдвічі вище за людину, з довгою шиєю і маленькою голівкою.
«У мене стало волосся дибки. Я не знав, що маю робити, – згадував чоловік. – Думка була одна: втікати. Я побіг корчами вниз. Перебіг соляне джерело і став добігати до каплички в Медвежому. Забіг до каплички, впав на коліна і почав молитися. Ззаду чувся сильний рев, здавалось, валилось каміння з гір в потоки. Чудовисько вже далі за мною не бігло, певно, воно має свою територію…»
Очевидець, зважаючи на свою професію, побажав, аби не називати його прізвища. Але про монстра, якого бачили в різних місцях Космача, охоче розповідають старожили Зизатчук Микита, 1907р.н., Полагняк Параска, 1915 р.н., Татарчук Микола, 1930 р.н. Кілька років тому зник у лісі парубок, якого й досі не знайшли. Люди подейкують, що його «могла з собов малпа забрати». Про «малпу» в Космачі розповідають Михайло Юсипчук, Богдан Костюк, Микола Кіндрачук і майже всі люди старшого віку.
Можна б подібних цікавих епізодів з різних куточків планети наводити багато. Але тут я хотів би зосередити увагу читачів на старовинних легендах про загадкових драконів та інші чудовиська. Тоді постає закономірне питання: а може, вони не просто наслідок фантазії, як ми думаємо? Чому б не припуститися гіпотези, що в основі такої легенди лежать реальні факти?..
І тут не завадило б вдатися до творів письменників. Якось у Парижі Іван Тургенєв у Поліни Віардо мав зустріч з друзями, серед яких були й Мопассан та Флобер. Розмовляли про природу жахів. Тут Тургенєв розповів присутнім реальний випадок зі свого життя, який трапився з ним в юності в лісах середньої частини Росії. Мопассан відтворив його розповідь в новелі «Жах», називаючи героя в третій особі – він. Або звернемось до Гоголевого «Вія» чи «Лісової пісні» Лесі Українки.
Тут ми доходимо ближче до поставленого завдання: а чи була снігова людина в Карпатах? Можливо, вона в цих горах є тут і досі? Безперечно, як скелі Чорногори, так і Ґрегота та Лисини Космацької буковинського Паміру чи навіть околиці віддалених гуцульських сіл дуже аналогічні тим, в яких уже зафіксовано науковцями проживання таємничого створіння. В гуцульському фольклорі образ потаємної тварини зустрічається надзвичайно часто. Ще на початку 1970-х з Києва на Гуцульщину вирушила велика фольклорна експедиція, яку очолював доктор філологічних наук, професор Олексій Дей. В околицях Космача, а пізніше й інших гуцульських сіл, фольклористи зуміли записати доволі цікаву співанку-хроніку про людей-велетів, великанів. Та найбільше таки на Гуцульщині поширені такі фольклорні образи загадкових тварин на людську подобу як Чугайстер, Малпа, Бісиця, Вовкулак, Лісна… Аналогічні оповіді про Малпів, Нявок, Бісиць знаходимо й у творах української письменниці Марії Влад. Ось як вона розмірковує у своїй книжці «Стрітеннє»: «Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах, також певно, самотою…». Або: «Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув – щось у плаю запищало дуже: «Йой, не їж мене! Не їж мене!». А то лиш кров та шкам. Видко, дикий чоловік з`їв бідолашну. Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за те, що вона (мається на увазі Нявка – Д.П.) здобула людської подоби – голова жіноча, ноги як у дитини, гарна. Веселовида… Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить леґінів…» До цієї теми звертається і Сергій Параджанов у фільмі «Тіні забутих предків» та письменники Степан Пушик і Василь Портяк. Отже, про існування снігової людини взагалі і в Карпатах зокрема, нема жодного сумніву. Зараз нас вже менше цікавить, яка вона – снігова людина. Чи це наш предок, чи неандерталець? На ці запитання ще дадуть свої відповіді вчені і, я впевнений, що вони доведуть, що люди-велети таки були в Карпатах і, можливо, ще й зараз є, адже недарма старуни в Космачи, Перехресному, Шибеному, Плоскій говорять: «Там небезпечно ходити вночі, бо там Малпа переходит!». То ж цілком вірогідно, що хтось колись таки бачив якусь потаємну тварину, яку ми називаємо делікатно сніговою людиною.  Звичайно, зараз натрапити на слід снігової людини в Карпатах набагато складніше, бо гори вже не ті. Вони стали лисими. За роки незалежності України в Карпатах браконьєри вирубали набагато більше лісів, ніж радянська влада в цьому краї за всі роки окупації. Ніхто з браконьєрів за це не несе жодної відповідальності, мафія господарює в кожному гуцульському селі, залишаючи смерекові, ялинові чи букові пні нашим нащадкам, як знак нашої байдужості й безгосподарності. Звісно, в такій ситуації почуває себе, напевно, доволі незручно і снігова людина, яка з оголених сьогодні Карпат змушена, мабуть, відступати в глухі карпатські праліси.
Дмитро Пожоджук - заслужений майстер народної творчості України, лауреат всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та лауреат літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, мер Космача, журналіст. Має дві вищі освіти, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (журналістика, фольклористика). с. Космач (2010 рік)
Источник: http://visty.in.ua/?module=fn&a=844&h=snigova_ljudina_v_karpatakh |
