Йеті в Холоневичах Волинської області

А ще фахівці кажуть: зловити волохату істоту важко, бо житло будує оригінально: вхід через воду, а далі це, як правило, — карстові печери, куди людина ще не дісталась.

А оскільки Волинь – це не просто край боліт, а ще й щедро закарстована земля, ціла країна підземних ніш та печер, можна лише уявити, який ласий шматок для життя гоміноїдів вона собою являє.

Якось я розговорилась з жителем Полісся, село якого лежить в оточенні боліт. Чоловік стверджував, що такі села "на трясовині” повинні стати на Волині пілотними для розвитку сільського зеленого туризму, бо, мовляв, немає на світі місць більш загадкових і вражаючих, ніж болота.

– Стільки речей можуть привабити туриста в цих проклятих Богом і людьми місцях, – вів мій співрозмовник. – Небезпека, що причаїлась в болотах, таємниче життя темних глибин, блукаючі вночі вогники – усе це будить уяву, манить.

Зачарував він мене своїми розповідями про болота на Любешівщині, опоетизував похмурі місця настільки, що я довго виношувала задум відправитись на кілька днів у той поліський район, де болота займають 20 відсотків території, пошукати сліди снігової людини. Але потім вирішила, що аж так далеко їхати не обов’язково. Бо і в Ківерцівському районі боліт не менше. В селі Холоневичі існує цілком готовий сільський зелений туризм, отож є можливість взяти провідника. А головне – бродить там лісами якась невідома істота, дуже схожа на гоміноїда, як його описують вчені. Може, й справді йєті?..

Берегиня, але не та

Гомінологи кажуть: усі ці кікімори болотяні, водяники, перелесники, чорти, що спрадавна увійшли в наш фольклор, – усе це один і той же зоологічний об’єкт – реліктовий гоміноїд. Називав його народ по-різному, залежно від того, де бачив, не знаючи точно, з ким має справу.

Щойно віддзвенів у Луцьку міжнародний фольклорний фестиваль "Берегиня”. А наші пращури словом "берегиня” називали… самку гоміноїда. Слов’я-ни-язичники приносили жертви не ідолам, а цим берегиням, які мешкали на берегах Дніпра. Це були кошлаті, потворні жінки з великими відвислими грудьми.

І слово "русалка” – не зовсім те, що ми звикли уявляти. Русалка – це… снігова людина, кажуть гомінологи. У давніх слов’ян слова "русий”, "русявий” означали те ж саме, що і рудий. Русалкою називали горило- і людиноподібну істоту, що заросла густою рудою шерстю. Це тільки в нашій уяві вона – романтична красуня, якій ставлять пам’ятники. А справжніх русалок людство усю свою історію гнало, вбивало, винищувало, аж поки загнало в місця найстрашніші – в болотні чорториї.

Почасти через цих русалок ми і вирушили з журналістом Юрієм Мірошниковим у Холоневичі на пошуки йєті. Бо в цих заповідних, билинних місцях вперто ходять розповіді про дивні таємничі фігури, що танцюють у лісі, як русалки.

Процитую гомінолога Діну Виноградову. Хай її розповідь не про Волинь, а про Пермську область, але які подібні фабули. Отож: "Близько дванадцятої ночі молодий хлопець, бувалий мисливець, побачив те, від чого у нього дибом стало волосся (це 1974 рік). При світлі місяця на галявині біля ріки дві фігури, вкриті рудим волоссям, які щойно вийшли з води, "танцювали”, тобто смикали руками і ногами, як мавпи. Перекидались звуками на зразок "ки-ки”, "гу-гу”, щось їли, вона сміялась голосом маленького дівчатка. Потім увійшли у воду і попливли тихо, було видно тільки голови. На протилежному березі вийшли і почали обтрушувати одне одного руками.

– Мене почало калатати з переляку, – розповідає цей мисливець, Олександр Катаєв. – Потім потрапив до лікарні, через потрясіння мені стало зле. Мені ніхто не вірив…”

А ми повіримо? Скоріше за все, так, тому що з жителями Холоневич теж траплялись історії, від яких у них дибом ставало волосся. І мова не тільки про танцюючі фігури, хоч розповідями про них я списала цілий блокнот.

Розповідає Лідія Літвінцова: "Це було десь на початку 70-х. Мій родич косив траву на болоті, яке у нас здавна називають Чортовим. Вирішив підсмажити собі сала. Розвів вогнище, заходився пекти той наїдок. І раптом чує голос: "А мені?” Повертається, а за плечима якась страшна волохата істота. Перша думка була: чорт”.

Інформація для роздумів: як стверджують вчені, реліктовий гоміноїд вимовляти слова не здатен, не та в нього конструкція щелепи, зате він володіє даром навіювання, через що його розуміють. Чимало з тих, хто випадково зіткнувся з йєті, стверджують, що істота сказала фразу на кшталт: "Я тебе не чіпаю, і ти мене не чіпай”.

Шишок приходив

Отже, чорт. Саме це слово одразу спало на думку любителю сала. Якщо чорт, повинні бути роги. Чоловік стверджував, що вони-то якраз і прикрашали голову волохатого.

Фотографії гоміноїда (а його було відзнято навіть на кінокамеру) дають можливість добре роздивитись форму його голови: вона загострена, видовжена, конусоподібна. "Голова шишом”, як казали в давнину. Ошелешена людина при зустрічі з гоміноїдом мало що встигає помітити, стверджують вчені. Незрозуміла деталь зовнішності – голова як ковпак, сприймається як усім зрозумілі роги.

Взагалі слово "чорт” споріднене з російським "черта”. Чорт – це той, що за межею нашого світосприйняття, інакший, чужий. Тисячоліттями народ називав гоміноїда чортом, і здається, на відміну від нас, у нашого пращура не виникало питання: де його шукати, де його дім?

У ті далекі часи, коли людей було набагато менше, а глухомані і звіроти набагато більше, спостережливий пращур примітив у болоті чи в ріці бурого кольору шкури приматів. І, звичайно, спостерігав їх там безліч разів, інакше б не склались прислів’я "Не ходи при болоте, черт уши обколотит”, "В тихом омуте черти водятся”, ”У черта на кулижках” (куліга – це заводь) і т. п. У тлумачному словнику Володимира Даля я нарахувала аж 69 прислів’їв, які вказують: шукай чорта там, де ліс і болото.

А ось це прислів’я ще більш звузило географію наших пошуків: "Все черти равны, все те же бобры”. Тобто наш прадід вважав: чорти – це ссавці, які ведуть напівводний спосіб життя на зразок бобрів і так само будують своє житло.  

Ми відправились в Холоневичі, тому що вони знамениті величезною бобровою колонією.

Тому що прислів’я – це аксіоми, які не потребують доказів, це депеші нам з минулого, принаймні, так стверджує наука пареміологія, наука про прислів’я.

Ми поїхали в Холоневичі, тому що тут існує Чортове болото. А топонімічні назви, так само як і прислів’я – це підсумок житейського досвіду. Принаймні в усіх географічних точках, де відбувались зустрічі людей зі "снігачем”, обов’язково має місце або село Чортень, або озеро Бісове, або Чортів міст.

Забігаючи вперед, розповім, як уважно розглядали ми оці боброві хати, як намагались уявити їх в розрізі, тому що в деяких регіонах планети йєті копіюють не тільки бобровий принцип: вхід через воду, але й деталі верху.

Що таке хата бобра? На дилетантський погляд – це просто купка гілляк більшої чи меншої висоти.

– Насправді, – пояснювала наш гід Тетяна Панасюк, оператор зеленого туризму, – це досить складна гідротехнічна споруда. Складається "квартира” з двох поверхів: верхній – сухий, це спальня, у нижньому, підводному, зберігаються припаси. Для того, щоб вхід у помешкання завжди був закритий водою, як замком, тварини будують греблі, піднімають рівень води.

А я знову і знову згадувала підглянутий гомінологами шматочок з життя "снігача”. Ось він підходить до водойми, набирає побільше повітря в легені, розпушивши волосся по всьому тілу, як великий м’яч, стрибає в річку. Йде під водою вздовж берега, зупиняється біля великого каменя. Цей камінь – приставлений, це замок, що закриває вхід у житло.

Ось він взявся за камінь, важкий для людини, непідйомний, напружився, видихаючи: и-их! Вгору полетів пузир повітря (як не згадати записане Далем прислів’я: "Все черти в воду и пузырья вверх”).

Протиснувся у щілину, а камінь посунув на місце. Все, він вдома. На першому поверсі печери стоїть вода, зате на другому, який вище рівня ріки і розташований у прибережному пагорбі, завжди сухо. Тут у нього є лежанка з сухого моху і трави. Сюди нізащо не доберуться люди. Врешті-решт, на землі, де все захопили двоногі, повинно ж бути хоч якесь місце, де б він почувався господарем.

Ми довго не могли вирішити, у кого з власників агроосель зупинитись у Холоневичах. Адже кожен сільський господар, який вирішив приймати на своєму обійсті туристів, – обов’язково особистість (з порожньою душею в зеленому туризмі робити нічого). У кожного, а точніше, у кожної з таких жіночок (в селі реалізується проект "Зменшення жіночого безробіття в Ківерцівському районі), у кожної такої господині і в хаті, і на подвір’ї своя родзинка, свої неповторні лісові маршрути, призначені для гостя.

Ганна Адам’юк, скажімо, пропонує хутір. Він недалеко від села. І все ж таки: що може бути для міського жителя привабливішим за кілька годин самотності, заглиблення в себе, повного єднання з природою?

У Лідії Літвінцової на обійсті копанка: ось вам і уїк-енд з рибною юшкою. А ще дванадцять місяців на рік готує Лідія Василівна для своїх гостей фірмові грибні страви – такі вам і у ресторані не скуштувати.

Оселя подружжя Тетяни та Миколи Панасюків має назву "Батьківська хата”. Не лише тому, що самі виростили, вивели в люди п’ятеро дітей, а тому, що тут же, на обійсті, старенька хатина батьків Тетяни – свого роду музей українських старожитностей, де й піч мальована півнями, і старовинна прядка, й домоткані доріжки.

Зайшла я до такої етнографічної світлиці і дихнуло на мене… Опішнею. Була я кілька років тому на Полтавщині, в краю гончарства та скіфських городищ. В містечку Опішня, що його називають українською гончарською Меккою, чимало сільських хатин перетворено на музеї. А в тій знаменитій, що постав з неї Національний заповідник гончарства, пахне так само, як у "Батьківській хаті”.

Мабуть, через ці спогади і вирішила: житимемо у Панасюків. А холоневицькими лісами в пошуках йєті будемо ходити з усіма власниками агроосель по черзі.

Коротка довідка: Село Холоневичі Волинська область Ківерцівський район Засноване/перша згадка - 1577 рік Історична дата утворення - 1957 рік Територія - 3229 тис.кв.м. Населення - 1,158 тис. осіб Щільність населення -358.620 осіб/кв.км.

Газета "Віче" від 3 грудня 2004 року