Наш співвітчизник, закарпатський журналіст, колишній редактор газети "Молодь України" Ілля Ільницький висловлює припущення, що снігова людина, можливо, "квартирує" і в Карпатах. Багато років він збирає "досьє" на Йетті, веде записи розповідей людей, які стверджують, що бачили дивовижні створіння, котрі часом з'являються перед пастухами-полонинниками, лісорубами, мисливцями, туристами, геологами.
Торік добродій Ільницький опублікував ці розповіді в газеті "Орбіта". Вони викликали неабиякий резонанс серед закарпатських читачів і "спровокували" чималу пошту. Як тільки не називали читачі опубліковані матеріали - сім мішків гречаної вовни, сон рябої кобили, плід незапряженої фантазії автора. Але були листи і з новими свідченнями про це створіння, що зустрічається в карпатській глибинці.
 Звинувачувати Іллю Ільницького в міфотворенні не варто. Журналіст жодним чином не заявляє, що снігова людина й насправді має карпатську прописку. Він лише привертає увагу до свідчень людей, які твердять, що бачили цього реліктового лісового страховиська. Таких свідчень багатенько. І не лише на Закарпатті. Про стрічу з "тим, хто хащі" ламає" часто-густо розповідають і буковинські гуцули.
Чув про існування загадкового волохатого велета й письменник, автор знаменитих "Тіней забутих предків" Михайло Коцюбинський у час свого проживання у Криворівні...
Нещодавно в Ужгороді я зустрівся із власником "досьє" на снігову людину і попросив розповісти, що спричинило збирання матеріалів на цю тему.
- У журналістських пошуках я часто бував у карпатській глибинці, - розповів мені Ілля Ільницький. - І там, сидячи біля полонинської ватри, не раз чув про стрічі моїх земляків з "тим, що хащі ламає". Спершу не приділяв цьому уваги, вважаючи, що оповідачі перегинають палицю. А потім до моїх рук потрапив зошит спогадів учительки Лютнянської школи Єви Гуман, народознавиці, до речі, моєї колишньої однокласниці. У ньому я також знайшов оповіді горян про їхні "рандеву" з лісовим страхопудлом. Це й наштовхнуло "пустити в люди" версію про можливе існування Йетті в Карпатах. Звичайно, на підставі свідчень конкретних людей.
Ось що я записав, приміром, з уст лісника Петра Короля: "В урочищі Токарні (це за високогірною полониною Лютнянська Голиця) зимували отари з кількох сіл. Пастухи жили у спільній колибі, де постійно горіла ватра, співали тужливих закарпатських пісень про чічок, Марічок, гарних любок. В один з вечорів отак гомоніли собі, реготали, як хтось сказав:
- Ану стихніть, бо десь гойкають. Чуєте?
- Агов, агов, агов! - неслося зворами та так сильно, що аж на псах шерсть стала дибки.
- Не відгукуйтеся, - застеріг старий ватаг. - Бо якусь мару до колиби накличете.
- Ай, діду, не вірте в забобони. Най іде - нас тут багато.
І парубок почав викрикувати:
- Іди, іди, ми тя чекаємо!
І раптом за колибою затріщала ліщина. Щось кілька разів гухнуло. В отворі колиби з'явився величезний, схожий, мо, на чорта, рудуватий чолов'яга. З переляку пастухи збилися в один куток. Прибулець кинув на присутніх недоброзичливим поглядом, щось пробурмотів собі під ніс і присів на колоду біля ватри, підняв руки над полум'ям і став їх гріти. Потім похвилі піднявся, підійшов до бербениці, де зберігався овечий сир, дістав два найбільші бодзи і спокійно вийшов з колиби. При цьому ні разу не гавкнули вівчарські пси..."
Єва Юріївна Гуман записала колись дивну історію з опришківського життя: "На високогір'ї, в печерному каскаді мешкала, переховуючись від переслідування, невелика група живанів (так закарпатці називають опришків). Подейкують, що тут зберігалися їхні скарби. Серед лісових братів був один німий - великого зросту, весь волохатий, страшніший за гаспида. Він сторожив печеру. Спав просто на камінні. Коли живани ходили заготовляти харчі, то брали з собою німого. Зазвичай нападали вони на панські череди. Основну роботу виконував їхній волохатий компаньйон. Він підкрадався до бика, валив його на землю, бив ребром долоні по загривку, звалював тушу на плечі і спокійно брів собі в супроводі опришків у гори...
Живани, які входили до цієї групи, стверджували, що німий аж ніяк не нагадував людину. Був він майже триметрового зросту, волохатий, з витягнутою вперед щелепою, а з рота у нього стирчали жовті зуби, що нагадували вовчі ікла".
...В одному з гірських сіл мені розповідали не менш дивну історію.
"Якось у лісі волохата істота схопила дівчину, що разом зі своїми подругами збирала малину, й забрала із собою. Її вже вважали мертвою. Але сільський парубок Юрко Куртяків, що кохав Анцю, не хотів із цим змиритися. Узяв татову рушницю і подався в гори. Ходив-ходив та й надибав печеру, завалену великим каменем. Сидів у засідці день, другий. Бачить вранці - камінь хтось відсовує. Юрко придивився пильніше: ні, то був не ведмідь, як казали люди, а щось страшне й волохате. Страховисько вийшло з печери, знову заставило її каменюкою і побрело через чагарник.
Хлопець пробував подужати заслінку. Але це йому не вдалося. Тоді він побіг у село по підмогу. Люди вичекали, поки чудовисько піде в гори, й відсунули каменюку. На превеликий подив Анця виявилася живою. Вона й розповіла своїм односельцям про джентльменську поведінку "того, хто хащі ламає". Він приносив їй м`ясо, пригощав малиною".
Про таку поведінку загадкового реліктового велета йдеться й у книгах відомого російського журналіста, географа, мого давнього приятеля Миколи Непомнящого. А ця людина має у своєму багажі багато матеріалу, про аномальні явища й загадкових істот, набутого під час роботи в журналі "Вокруг света".
Одне слово, моя журналістська місія полягала в тому, щоб привернути увагу вчених до цих фактів. Тепер - слово за ними.
...На прощання я передав Іллі Ільницькому записи свідчень буковинських гуцулів про несподівані стрічі з "тим, що хащі ламає". Зокрема, багато оповідок записав я з уст старожила із села Усть-Путила, нині вже спочилого в Бозі Юрія Івановича Харюка.
Час покаже, чи такий уже й примарний карпатський слід снігової людини. Проте хочеться вірити, що вона, оця загадкова істота, близький родич гомо сапієнса, "квартирує" в карпатській глибинці.
Василь БАБУХ. Чернівецька область, "Голос України", 27 червня 1998 року, №121 (1871). OCR: Ярослав Сочка
|
