Закінчення. Початок тут (1 частина) і тут (2 частина)
Про Стинку, оприиіків, про Страшний жоліб (каньон) ходить багато легенд. Василь Юрійович Юричка розповідає про дванадцять гордовів (діжок) золота, яке опришки заховали і домовились, що відкопають скарб лише тоді, коли всі будуть знову разом. Однак в Словаччині, на горі Вігорлат, де вони мали ще одне пристанище, на них напали вояки і одного вбили. Тому, повернувшись знову на Стинку, не стали відкопувати скарб, а розійшлися без грошей. Не знайшли вони і "німого". Куди подівся велікан — ніхто того не знає. Ще й тепер після дощів, коли над горами спадає ніч, в Страшному жолобові світяться якісь дивні вогні. Кажуть, що то золото горить. А ще розповідають про вівчаря, що заблукав у Страшному жолобові, і в темноті наскочив на такий вогонь... і згорів. А на другий день ходив там інший служка Олекса. Він сперся руками на сухий пень. Той вивернувся, і Олекса побачив під його корінням горниць (горшок) з грошима.
 Приніс той горниць додому, заховав і помалі почав скуповувати землю. Але перед тим йому приснився сон. Йому явився Велетень і сказав:
— Олексо! Будеш найбагатшим чоловіком у селі, але ніколи не бери більше за один раз, як дванадцять дукатів. Бо ці дукати зачакловані. Хто візьме більше, той або помре, або здуріє.
Є ще одна цікава оповідь про Сікового німого на прізвище Пелехатий (сіки, кажуть, походили від італійців). При Марії Терезії сюди переселилися і добували так званий жорнавський камінь. Той самий, що використовувався в мукомолі. Сіків німий також мав зріст понад два метри. Був весь зарослий щетиною і ходив лише в одних холошнях. Ніколи не взувався. Зимою був босоніж. Не боявся морозів. А силу мав таку, що міг звалити на плечі кам'яну брилу, з якої можна було виготовити величезний мельничний камінь. У ті часи великим скарбом була кам'яна сіль. За нею верховинці ходили аж до Польщі. У такі походи брали з собою Пелехатого, бо той міг принести стільки солі, скільки і п'ятьом звичайним людям не вдавалося підняти. За сіллю ходили на Холмщину. Одного разу, коли вже поверталися додому, біля польських засічних ліній (кордону) їх перестріли жовніри... 3 великими потугами верховинські "чумаки" заспокоїли Пелехатого, коли жовніри спробували його пов'язати мотузами. Не встигнуть обмотати велетня — як той напружує мускули, і мотуззя з тріском рветься. Нарешті з'язали, усіх повели у дерев'яну клуню. Вночі хлопці розбудили Пелехатого, що дрімав у кутку. Той напружився, і тільки ошмотки полетіли з мотуззя. Потім звільнив від пут зрубу, засунув свої велетенські ручища під одну з стінок, напружився і перевернув, неначе коробок з сірниками, будівлю.
Про Пелехатого багато ходить легенд. Подейкують, ніби його народила якась жінка від ведмедя. А ще розповідають, що ніби його довгий час виховували дикі звірі...
Так чи не так, але це вже не легенда. Десь в середині минулого століття, чи то в нашому, чи сусідньому селові народився волосатий хлопець. Рідні соромилися показувати його людям, а піп відмовився хрестити. Кажуть, що того хлопчика забрали до Відня...
Розповідь про цього дивовижного хлопця я чув від багатьох односельців.
Однако вернемося до наших пужал. Я писав вже про гору Могуру, де хоронили тих, що самі вкоротили собі життя...
Старі люди розповідали про якогось Федора, котрий жив в невеличкій одинокій хатині за рікою. Стояла хата під високою кручею. І далеченько від людського обійстя. Рідко Федор ходив до села. Лише аби купити щось Найнеобхідніше. Тримав він кіз, овець та кур. За шваблики (сірники) розраховувався з євреєм-корчмарем бринзою та курячими яйцями. Грошей тоді у людей на верховині майже не було. Хіба що у попа, сільського нотаря та учителя...
Приходив він в один і той же час, і Мартхо вже чекав на нього. Та цього разу чоловік не прийшов. Єврей був розумною людиною. Попросив тих, що приходили до корчми, піти подивитися, що з Федором.
Прийшли. А він висить. Поховали його на Мочурі, живність роздали бідним, вікна і двері заколотили дошками... Але дивна річ: всі, хто йшов уночі мимо Федорової оселі, бачили там якусь мару. Підходити близько "суєвірні" люди... Зимою на снігу хтось побачив велетенські сліди. Казали, що там поселився той, що хащі ламає... Старий Михайло Сідак не один рік возив пошту в Люту. Мав Михайло колись гарних арабських коней, сірих в яблуко. Я був малий і пам'ятаю їх, коли вони були найкращими кіньми в селі. Пам'ятаю і тоді, коли від них залишилися лише шкура і кістя, То була пара заїжджених гнідих. Але свого часу і пан отець, і сільський нотар, і пан фоштер (лісничий) любили, щоб їх до села від штреки з Кострина чи Дубринич віз на своїй кованій бричці саме Михайло.
Коли вже прийшла радянська влада і я вчився в школі у Великому Березному, то старий Сідак (для мене тоді всі, хто мав більше тридцяти або сорок, були старі) не раз у суботу дочікувався у Кострині, щоб підвезти мене додому. Дай йому Бог царство небесне. Бо таки "Мітюшко", як у селі звали Михайла, був надзвичайно доброю і чуйною людиною. З "Мітюшком" було дуже добре їхати. Мало того, що в негоду зніме з плечей свою гуню та сіном попідтикає тобі ноги. Він ще в дорозі таке тобі розкаже, що іноді волосся дибом стає. Любив він особливо всякі оповіді про пужал. Знав їх багато.
— Ти не бійся, — казав. — Тепер пужал справжніх вже нема. От колись були, так були. У нас усі з діда-прадіда фурманили. Ой, яких тільки панів отиць не перевозив. З самого Відня і Будапешта приїжджали, а що вже унгваровських, то їх було як сміття...
Було, відвезе когось в Дубриничі до штреки. А потім вночі один вертається назад. Так ось одного разу отиць відвіз на поїзд пана нотаря і повертався додому. В Чорноголові зайшов до корчми. Випив на отримані гроші ромплик руму. Викурив піпу, і вже зібрався виходити з корчми, як корчмар каже:
— Чоловіче, не йди, бо будеш мати біду, там люди вернулися з Млак (урочище за Лютою} і виділи того, що хащі ламає.
— Що ти мене лякаєш, я кілька раз ходив і нікого не бачив, то вшитко дурниці...
Одяг клебаню, сів у бричку, вйокнув на коней і пішов.
Їхав, їхав. Рум розігрів, і няньо заснули. Коні були такі, що добре дорогу знали. Ідуть собі тихенько, аби тільки вовк не попався, бо того маржина боїться, може й бричку з переляку поламати.
Їде собі та й їде. Коли чує: коні фиркають, з-під копит крешеться вогонь, а бричка неначе сіла. Хтось страшний, великий заліз на панське місце.
Повернувся. Глянув, хотів висваритися, та мову відібрало. Сидить позад нього величезний чортисько. Та такий страшенний, що й не розказати. Лохматий, очі величезні світяться. Зубища, як в дикого вепра. Сидить і мовчить. А коні ледве тягнуть бричку.
Господи, що за Божа кара. Почав молитися. А той позаду сопе. Ну, думаю, кінець. А чортисько посидів посидів і зіскочив з брички. Коні як рвонули, і тікати. Вже коло хати зупинилися. Виліз няньо з брички ледь живий. Дома розповів дідові.
— Я не хотів тобі казати, але страшило давно на цій дорозі любило підсідати на вози. Видно, воно любить возитися.
Я слухаю Михайла і мені стає лячно. Повертаюсь назад, чи не підсіло до нас. В темноті щось ввижається: здається, зараз схопить за плечі. Не дарма кажуть: у страха великі очі.
Перед самою світовою війною в урочищі, що називається Лютки, люди знайшли вбитого австро-угорського жандарма, який не один день ходив і висліджував дивного ведмедя. Кажуть, що того "медведя" часто там бачили. І що той не просто убив жандарма, а навпіл поламав його рушницю, а самого закопав.
В усьому, що я тут оповідав, багато "наносного", де правда, де вигадки, сказати важко. Але диму без вогню не буває. Редакція і автор цих рядків запрошують усіх, хто знає схожі історії, до розмови. Ми з великим задоволенням їх надрукуємо. Недавно журналіст Надія Маїк розповіла дуже цікаву історію про людину; що жила в Родехівському районі Львівської області, здається, селі Жуків. І хоч ця людина далека від Йєті, та все ж цікаво. Адже у неї, окрім обличчя і рук, все тіло було покрито лускою, схожою на риб'ячу. Ми починали з русалок, а чи не було щось в генетиці цього індивіда такого, що поріднювало нас з цими міфічними істотами?...
Втім, чекаємо на ваші листи!
Ілля Ільницький, «Загадки Йеті, або Карпатський слід Снігової людини», «Обріта» (Закарпатська газета), №19(124), 18 грудня 1997 року. OCR: Ярослав Сочка
|
