«У науці нерідко буває, — наголошував відомий американський кріптобіолог і зоолог Карл Банзе, — що серед купи забутих спостережень і фактів, зібраних колись, можна відшукати інформацію, свіжий погляд на яку з сучасних позицій дозволяє зрозуміти дещо цікаве, чого не розуміли свого часу ті що приносили ці факти до скриньки пізнання навколишнього світу". Саме такому перегляду піддав вчений численні відомості про зустрічі з русалками. Свою статтю він надрукував в серйозному міжнародному журналі "Лимнологія і океанографія", яку видає американське Товариство лимнології (себто науки про озера) і океанографії. Отже, оповіді про людиноподібні істоти, що мешкають в найрізноманітніших водоймищах, дуже поширені, вважає вчений, щоб так просто від них відмахнутися. Звичайно, в літературі, народних переказах справжні факти перемішані з забобонами, легендами, грою фантазії. Те саме можна сказати і про іншого представника земної гілки людиноподібних—так званого Йєті, Сасквача (можна назвати десятки імен, бо в різних місця його називали і називають по-різному). Мова йде про так звану Снігову людину.
 Мій старий знайомий, відомий російський журналіст і географ, Микола Миколайович Непомнящий, що багато років трудився в журналі "Вокруг света" і зібрав величезний фактичний матеріал про таємничих і загадкових тварин, багато подорожував, побував на всіх п'яти континентах, в Африці, зокрема, мав розмову з людьми, які стверджували, що бачили живих динозаврів, також не обійшов увагою Йєті, себто Снігову людину.
Багато цікавого можна запозичити про цю істоту у надбаннях відомого криптолога М.Т.Бикової, з збірки творів про нерозгадані таємниці навкіл ля Стівена Сандерсона, Віллі Лея та інших.
Північна Америка, Амазонка, Памір, Гімалаї, Тянь-Шань, глибинки Серединного Китаю давно вважалися, як пише Непомнящий, та інші дослідники, традиційними ареалами (поселеннями) Снігової людини.
Останнім часом з'явилося в різних серйозних і популістських виданнях, якщо не сказати авантюррах, що полюбляють вішати на вуха лапшу довірливому читачу, багато сенсаційних матеріалів про Бігфута або Сасквача (великонога), якого не раз "бачили" і навіть фотографували папараці... Прийом старий, перевірений жовтою пресою і не тільки про Снігову людину, але на теренах сучасної політики...
Цікавий факт у своєму ессе наводить М.Непомнящий про Бігфута. "Каліфорнія, непролазні хащі Тихоокеанського узбережжя США. Кінець минулого століття. Старий індієць, оповідь якого зберіг онук Т.Вакава, зустрів влітку 1897 року невідому істоту. Індієць переслідував оленя, як враз біля озера помітив дещо схоже на великий кущ. Він наблизився до нього і відчув різкий мускусний запах. Дідусь прикрився і зрозумів, що це не рекіта, а якесь єство, вкрите густим, схожим на кінське, волоссям з голови до ніг. Індієць зробив ще крок, але істота закричала "найяа-а-х". Тоді старик зрозумів, що то і є Сасквач, про якого йому розповідали родичі. Хоч уже смеркало, дід розгледів на зарослому обличчі світло-коричневї очі. Створіння заворушилося.
Людина зробила заспокійливий жест рукою і, поклала на землю зв'язку риби. Сасквач зрозумів жест, схопив рибу і побіг у хащу. Він лише на хвилинку зупинився, ще раз прогорланив, і цей вигук індієць запам'ятав на все життя — протяжний і глухий — "елего-о-омм". Окрім онуки, дід більше нікому цю історію не розповідав, і вона була опублікована порівняно не так давно.
Через кілька тижнів після зустрічі із загадковою істотою діда розбудив якийсь шум перед хаткою. Вийшовши на двір, він потрапив на купу свіжих оленячих шкур. Вдалині прозвучав вже знайомий йому крик. Після цього сасквачі приносили йому то ягоди, то хмиз для вогню, то фрукти. Дід розплачувався рибою..." (Зверніть увагу на цю деталь, бо в подальших наших оповіданнях знайдеться аналогія).
Сьогоднішні ескімоси розповідають про расу людей з ганебними, відштовхуючими звичками. Ці люди займали їх територію до того, як вони туди прийшли. Істоти, про які йдеться, були дуже високі — понад два метри, а все тіло їх було вкрите густою шерстю, вони мали нахили до усамітнення, але влаштовували між собою дикі побоїща; їли людське м'ясо, ходили голими, хоча і будували з круглого каміння стоянки, які накривали дахом, зробленим з шкур і ребер китів. То були відмінні морські мисливці і у них вже були примітивні знаряддя праці, зроблені з каміння і кісток. На Баффіновій землі, що на північ від Гренландії, їх звали туніджуками. Деякі мешканці Гренландії (туземні) стверджують, що їх предки часто мали зіткнення з туніджуками, з часом їх просто фізично винищили. Але ті ж гренландці настирливо твердять, що навіть сьогодні деякі особи все ще живуть в їх країні, хоч зустріти їх дуже важко, бо вони надзвичайно скритні й обережні.
Щоправда, то правда, Снігова людина не ходить міськими вулицями, живе (якщо вона є) у відчуженні і на погляд багатьох вчених і дослідників, веде нічний спосіб життя.
Якось в журналі "Аляска" були надруковані спогади американського вченого Майкла Поулизника: "Деякі мешканці Аляски — особливо місцеві жителі не дуже радо обговорюють свої зустрічі з цією дивною істотою. Вони бояться, що з них будуть насміхатися і називати варіятами. Алеути, що живуть на островах Кадьяк і Адюнак, з покоління в покоління розповідають легенди про таємничу, схожу на людину, істоту".
Читач в праві запитати: "Все це правильно. Але до чого тут Карпати? Невже ви гадаєте, що хтось повірить в те, що Снігова людина може жити в наших горах? Чому ніяких нема відомостей, що вона є в Альпах, Татрах? Адже це сусіди Карпат.
Нічого подібного! Відомості є і про них ми поговоримо трохи пізніше. А поки що звернемось до тих переказів, легенд, оповідей, забутих бувальщин, які ми чули від своїх рідних і знайомих.
У студентські роки разом з сокурсниками на літніх канікулах ми ходили у фольклорні експедиції, мали багато цікавих зустрічей з майстрами народного слова. Але найбільш цікаві спогади у мене залишились з дитячих років, з оповідей, які я чув дома від старих людей. Втім, все по порядку. Усна народна творчість завжди мала глибоке реальне коріння. Легенди, казки і перекази не народжувались без життєвої основи. Пам'ятаєте, у Пушкіна: "Сказка ложь, да в ней намек, добрьім молодцам урок".
У перші повоєнні роки, коли не було ще електричного освітлення на Верховині (тепер його також часто не буває), а нафту чи свічку дістати було важко, в нашому селі світили скіпами, тонкими висушеними, наколотими з ялини драницями, схожими на штапель, яким закріплюють скло у віконних рамах. Нічим не захищене під подихом протягу, що гуляв у дерев'яних верховинських оселях, світло скипок танцювало на темних стінах, часом вимальовуючи живі химери. Такі ж фантастичні витвори виписувало на підвіконні полум'я печі...
Зимовими вечорами на гостріші (околиці) в одній з хиж збиралися дівчата на прядки, приходили до них сільські парубки на залицянку, фраїрилися, відбирали веретена в дівок і виходили до сіней чи у пеливню та "продавали" за... солодкий викуп. Тоді такий був рекет. Вимагали у Олени чи Марійки гарячого поцілунку. А як була поступливою, то ще чогось іншого. Бувало, повернеться до хати така розпашіла, червона і ховає очі. Багато з них давно вже в іншому світі. Тож хай будуть прощені. І тоді по-різному любилися... Але не так, як люблять теперішні бритоголові, що зманюють верховинських красунь за "зелені" в усілякі "масажні", перепродують у так звані нічні клуби і постачають нічних метеликів у готельні номери, роблять з них повій та чекають, коли та чи інша добуде власним тілом "мані-мані", левову пайку яких відбирають так звані охоронці.
Але не будемо відхилятися від курсу нашого пошуку. Єдине, що можна зауважити: невідомо, хто більший дикун — Снігова людина чи сучасні бритоголові Йєті, котрих так багато розвелося у колись поважних, тихих і спокійних закарпатських містах..."
Так ось, на "прядках" чи як їх називають ще, вечорницях, бувало, коротали час і старші люди, господарі хижі або сусіди, яким довгими зимовими вечорами нікуди було діватися. Та. й тоді любили молодих, напевно, було за що, при першій нагоді намагалися з ними поспілкуватися, придивлялися до дівчат, скільки за вечір напряла, аби не помилитися у виборі невістки, заводили розмову з парубками на господарські теми, аби побачити, чи буде той чи інший ґаздою. Та й молодь тяглася до людей старшого віку. Особливо тих, що вміли переповідати всілякі незвичні легенди та бувальщини.
Я був малий. До нас збиралися частенько сусіди. Боката була не тісна і не курна, світили в ній лампою, а ще няньо був майстер розповідати всілякі дивовижні історії.
Ми, діти, як правило, влаштовувалися на печі, застеленій конопляним пасмом... і лише оченятами зиркали та запитували у оповідача разом з дорослими:
— Та кажіть, кажіть, а що було далі...
Оповідач був майстер потягнути, викликати живий інтерес, перервати оповідь, в найцікавішому місці.
Я добре пам'ятаю оповідь сільського скрипаля, або, як у нас казали, гудака, Петра Дранчака, який слава Богу, переступив дев'яносторічний рубіж, а сестра його Марія ще працює, як і Петро, хоч має вже дев'яносто п'ять. Петро як гудак багато ходив по весіллях, не раз пізно вночі повертався з гульбищ і часом таки потрапляв в дуже кумедні, подеколи страшнуваті історії.
— Ви кажете, що той, що хащі ламає, — запитував Петро, не схожий на людину. Ага. Не схожий. Там у нього усьо, як у нас, тільки що він великий і як медвідь, зарослий. Якось мій дід розповідав мені, що у Зломищі (є таке урочище за лютянською полониною) сам на свої очі бачив його. Шо-шо, кажете, то був медвідь? Та який у диявола медвідь! Ручища більші за ощипок і великий палець, протиставлений іншим чотирьом. Вуха не собачі, як у медвідя, а людські, дідо добре його розгледів. А як закричав, так дід упав. Хіба медведі кричать, вони бурчать та інколи підвивають.
А було то так. Дід не перший рік пас овець. Не любив Зломище, бо там то вовки нападуть на отару, то медвідь схопить вівцю, а то взагалі, як тільки туди попадеш, якась мара починає тебе водити, як на Могурі, але там ясно, хто водить, бо там ховають вішальників. А тут зовсім інше. От слухайте...
продовження тут
Ілля Ільницький, «Загадки Йеті, або Карпатський слід Снігової людини», «Орбіта» (Закарпатська газета), №15(120), 20 листопада 1997 року. OCR: Ярослав Сочка
|
