Нещодавно дивився телепередачу, в якій жителі Карпат розповідали про те, що бачили так звану снігову людину. Було організовано цілодобове чергування із знімальною технікою, але ця істота чомусь зачаїлася і нікому не показалася. Записали лише звук — страшний крик, якщо це можна так назвати. Під час перегляду цього сюжету я пригадав події шістдесятилітньої давнини, точніше — розповідь старого діда Петра.
 Було це у післявоєнні роки. В Зелену суботу ми зі шкільним товаришем Іваном і його дідом Петром кіньми поїхали за маєм. До лісу потрібно було переїхати горб. Дід Петро вмостився напівлежачи на возі, витягнув люльку, набив її тютюном, довго черкав кресало, припалив, затягнувся димом, відкашлявся і почав розповідати:
— Коли мені було приблизно 10-12 років, ми з хлопцями на ніч гонили пасти коні у ліс. Розпалили вогонь, нанесли хмизу, по черзі дивимось за кіньми. Сидимо біля вогнища — гріємось. Раптом коні чогось стривожилися: почали хропіти, форкати. Дивимось, із кущів до вогню йде «богиня». Ми дуже перестрашились. Вона підійшла, взяла Бабія на руки — він був найменший. Зі страху його полотняні штанята стали мокрими. Коли її руки стали мокрими, вона опустила Бабія на землю і пішла в ліс. Малий лише тихенько схлипував.
Ми з Іваном почали розпитувати діда: «А яка вона була, та «богиня»?» Дід Петро потягнув цибушок люльки і так спокійно, ніби він вже не раз бачив цю істоту, сказав: «Така обросла шерстю, як пес, дика баба». Незабаром ми приїхали до першої липи, нарубали гілляк і поїхали додому.
Тоді я не задумувався над розповіддю діда Петра, але з часом читаю: то в горах Тибету бачили «снігову людину», то в снігах Півночі і навіть у наших Карпатах. Звичайно, науково це не підтверджено, хоча легенди ні з чого не народжуються. А, може, то в страху великі очі?
Ігор ГАВДИДА. м. Тернопіль.
Опубліковано «Вільне життя плюс», №39 (15359) від 25.05.2012 р.
Источник: http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=12798:snigova-lyudyna-mif-chy-realnist&catid=31:uvilnu& |
