Чугайстер виглядає як чоловік, але такий високий, як смерека
Чугайстер виглядає як чоловік, але такий високий, як смерека, в білім одязі. До людини ставиться приязно, балакає з ним, гріється при ватрі, а лише бігає по лісах та поїдає лісовиці (нявки).
Чугайстер — се заклятий чоловік
Чугайстер — се заклятий чоловік. Він ходить лісами, блукаючи, і ніхто його не вб'є, ані не з'їсть, бо так йому пороблено. Одежі не носить ніякої, а шкіра його покрита буйним волоссям. Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть; їхнє м'ясо служить все за поживу. Зариється в листя і так чатує на нявку. Коли вона підійде, вхопить її, розідре надвоє і їсть.
Коли люди розложать у лісі огонь — приходить до них і смажить зловлену нявку на рожні. Чоловікові не робить зла, хіба просить чемно у танець, а, відтанцювавши своє, відпускає. Деколи обороняє навіть людей від шкоди.
Чугайстер: міфічний персонаж української народної поезії Карпат
Дерев'яна скульптурна композиція карпатського Чугайстра в Чернівецькому музеї народної архітектури та побуту 
Чугайстер - дерев'яна скульптура в Рахівскому районі Закарпатської області (Photos by SHPION 07, panoramio.com)
Про великого лісового бога Карпат Чугайстра наукових публікацій майже не було, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у «Етнографічних збірниках»: Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер (називають його і Чугайстрин) перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим персонажем слов'янської міфології, що нині неможливо уявити собі, яким насправді був Чугайстрин, що продовжує блукати по художніх творах (особливо дитячих).
Близько двох десятків літ я збирав усе, що збереглося в народній поезії про цього волоханя, що був суперником Громовика-Перуна. Очевидно, що подібний бог є у всіх народів Євразії, бо легенди про «снігову людину» збігаються з легендами про Чугайстрина. Чугайстер - оброслий білою або чорною шерстю (можна уявити його й чорно-білою істотою, як і гайстра-лелеку), має бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі, чатуючи, як ведмідь, на Лісову Діву (Нявку, Мавку, Бісицю, Майку), яку він зловить, незважаючи на її крик, одну ногу притисне своєю велетенською лапою, а другу візьме в свої волохаті руки й розчахне, як жабу, за те, що ці Лісові Панни заманюють у гірські пущі й дебрі молодих пастухів, лісорубів. Лісова Діва (Лісна, Лісовиця, Бісиця) своєю подобою нагадує ту дівчину, яку кохає леґінь, чи ту жінку, яку покинув молодий ґазда в гірському селі та думає про неї. Бісиці тільки спереду нагадують коханих, а насправді то ілюзія, мана, бо вже ззаду Лісові Діви мають у спині отвір, крізь який видно серце, легені, печінку та інші нутрощі.
Таку Лісовицю-Бісицю Чугайстрин нерідко приносить до пастушої чи лісорубської колиби, або ловить у колибі, коли Діва тут сховалася, душить, запихає на рожен чи дерев'яний кий-шопур, пече на ватрі та їсть.
Чугайстрин — нічна й земна іпостась Буська-Гайстра (Лелеки). І священний птах Лелека, і цей напів-звір-напівлюдина, Чугайстер, були колись добрими людьми, але прокляті Богом. Вони приречені очищувати Землю. Гайстер-Бусел посланий знищувати гадюк, вужів, жаб, мишей та іншу нечисть, а Чугайстрин має очищувати Землю від лихих істот, що виникли із страчених дітей, самогубців. Якщо Бусько — охоронець дому, то Чугайстрин — охоронець людини далеко від дому (у лісі, на полонині). Правда, Чугайстер може прийти вночі до хати й перевірити, чи є вода, а коли нема в запасі води, то візьме дитину й піде. Виходить, що він захисник від вогню, але й охоронець вогню, бо може й опівночі прийти до стаї чи колиби, щоб погрітися трохи, чи спекти зловлену Лісову Діву. Отож Чугайстер, як і Лелека-Гайстер, пов'язаний із вогнем та водою. Він — захисник пастухів і лісорубів. Коли з ним добре повестися, то попередить, коли саме ведмідь нападе на стадо. Водночас він і сам нагадує собою ведмедя (медведя, як говорять у Карпатах).
Коли Чугайстрин зустрінеться в лісі, то лиха ніякого не чинить, хіба поспіває і попросить зустрічного потанцювати з ним. Танцюрист з нього шалений, а тому може статися так, що хвороблива людина не витримає темпу танцю («гуцулки-верховинки», «аркана») й помре. Засмучений Чугайстрин піде собі далі, а доброго танцюриста нагородить. (При цьому зауважу, що танці в горах досі називаються данцями). Гуцули вірять, що «Гуцулку-коломийку» верховинці перейняли саме від Лісових Дів — Нявок. Коли наступають Русалії (Розигри), тоді Нявки (на Бойківщині — Майки, а на Поділлі — Мавки) танцюють на полонинах довкола кущів. Можливо, що обряд «водіння Куста», який зберігся на Волині, відбиває саме оцей танець-данець. Я вважаю, що слово данець (танець) походить від Дани, або Дана (Данка).
На Бойківщині забулося ім'я Лісового Діда — Чугайстра. Тут його називають просто Дідом, а на Закарпатті Ночником. Очевидно, що ім'я Чугайстрин було табуйованим. Нині Чугайстрина називають дідьком. На Рахівщині (Закарпатська область) Чугайстринові дали ім'я Гай. Одного разу вночі я їхав з шофером, який із Поділля віз корм худобі до гірського села Чорна Тиса. Дорогою почав його розпитувати про Чугайстра, але він якось недобре глянув на мене й сказав, що нічого не знає. Везли корм ще кілька шоферів із Рахівщини. Коли машини зупинилися на перепочинок, я запитав його колегу про Чугайстра, але той сердито вигукнув:
«Що ви мене питаєте про Гая та й про Гая?!»
Я зрозумів, що шофери не хотіли згадувати його в дорозі та ще й опівночі, коли попереду був Татарський (тепер Яблуницький) перевал.
Уперше про Чугайстрина я почув узимку 1963 року, коли відбував виробничу практику як студент сільськогосподарського технікуму в селі Яворові Косівського району Івано-Франківської області. Тоді модною була боротьба зі «стилягами». Легіня, який носив довге волосся, називали Чугайстром.
«Заріс, як Чугайстер», — казали.
Згодом у Яворові вдалося записати такі оповіді:
«Чугайстер по ночах ловить лісами нявок. Це нехрещені, страчені діти. Вони виростають. Дівки заманюють лісорубів, пастухів — беруть легінів у ліси. Чугайстер — добрий помічник бутинярам (бутин — лісорозробка, де постійно перебувають лісоруби — С. П.), бо ловить тут нечисть і знищує.
Як лісоруби варили їжу в колибі, то порцію, яку самі їли, обов'язково лишали Чугайстрові на сволоці, а самі йшли до роботи. Якби сніданок на столі лишили, чи на землі, то Нявка прийшла б і з'їла, а за сволок вона не сягне, бо мала. А Чугайстрин — високий. Як приходили лісоруби ввечері, а харчів не було, то вірили, що приходив Чугайстер, можна було спокійно спати. Де гостинно прийняли його, там Нявок не було — страчував».
Чугайстрові всі звірі в лісі підвладні. По воду посилає лиса, вовка, а сам не ходить. Ведмедя посилає проти багачів, аби вони пам'ятали, що й над ними є сила страшна. Не можна кривдити слуг Чугайстра — «звірів лісових».
Очевидно, що повір'я про пастухів «лісової худоби», тобто звірів, теж слід пов'язувати з Чугайстрином. Карпатські мисливці знали, що в «жіночі дні тижня» (неділю, середу, п'ятницю й суботу) полювати не можна, бо тоді звірі пасе Діва Лісова, вона дуже пильна пастушка і не дасть мисливцеві вбити оленя, серну чи іншу звірину. Полювати дозволялося в понеділок, вівторок і четвер, коли пасе звірів хлопець-пастух. Він — ледачий, сплюх, за «лісовою худобою» (звірами) не дивиться, тому й мисливці вбивають, що захочуть — зайців, диких кіз, оленів, вепрів. З цього повір'я випливає, що Чугайстрин був богом, вищим за Лісовика-Пана. Можливо, що ця «карпатська снігова людина» була божеством якогось племені (карпів?).
Надзвичайно цікавий фольклорний матеріал про полонину Ґаджену, яка поруч з верхом Кедроватим. Тут зберігся славнозвісний «Довбушів сідець» — крісло, видовбане в скелі, де, очевидно, сидів не Довбуш, а Буж (Добрий Бус), тобто Алоллон, якому присвячувалися Зелені свята (Трійця). Ідола Буса нині вже нема. Шукачі Довбушевих скарбів понищили й саме святилище-скелю, але гуцули вірять, що на Святу Неділю сонце вперше кидає свій промінь із-за гір на цей «Довбушів сідець», і, якщо спостерегти, де впаде промінь, можна знайти золотий скарб. Безперечно, йдеться про обсерваторію-святилище. В цьому надзвичайно мальовничому місці, що входить у Чорногірське високогір'я, віддаленому від населених пунктів, перехоплює подих, коли з «Довбушевого сідця» окинеш оком весь амфітеатр високогір'я. Тут збереглися найбагатші зарості рододендрона східнокарпатського (червоної рути), який називають ще «ведмежими вушками». Якщо на Бойківщині кедр росте в урочищі Яйко, що належало до церковних маєтностей, то очевидно, що цей (теж Довбушів) край, де є верх Буштул і урочище Слобушниця, нагадують нам про бога Буса-Аполлона, належали галицьким волхвам-жерцям, які називалися діями. На Закарпатті маємо селище Чинадієво; поблизу Галича є села Колодіїв і Колодіївка, тобто «коло (поблизу) діїв». Гадаю, що володіння віщунів-діїв у християнські часи перейшло до християнських владик. З кедрової деревини митрополит і кардинал Сембратович повелів збудувати в Осмолоді, де є мінеральне джерело, розкішну віллу. Цей райський закуток облюбував собі й митрополит Андрій Шептицький, що заступив на митрополичій катедрі у Львові Сембратовича, коли той помер. Після смерті Шептицького терем з тису спалено. Але його відновили для тодішніх перших секретарів ЦК КПУ Кириченка, Підгорного, які інколи приїжджали сюди після успішного полювання на ведмедя. Про це нині бойки розповідають билиці й небилиці.
Друге місце, де росте кедр, оця Ґаджина і Кедроватий на Гуцульщині. Кедр називають гуцули дивдеревом. Можливо, що загадковий Див, який «кличе з верха дерева» мисленного, і був тим богом, якому на полонині Ґаджина поклонялися верховинці-гуцули. Кедрові саркофаги стояли в пірамідах єгипетських фараонів.
Назва полонини Ґаджини походить від слова «Гад». Можливо, що Див ототожнювався з гадом-дияволом. Гуцули вірять, що тут, де «Довбушів сідець», Олекса, будучи пастухом, убив Арідника (дідька, чорта, нечисту силу). Нагадаю, що Аполлон теж уявлявся пастухом, його іншим іменем було — Олекса (Алексіє), а слов'янський Аполлон — Добрий Бус (Лель-Полель).
Половина Ґаджина уявляється не тільки, як Аполлонова, але й — Чугайстрова: «Кожен ґазда має добру полонину, а Ґаджина — камениста, бідним лишили. В багачів воли, корови, а в бідних — кози. Чугайстер їм кози пасе, і свої, дикі кози, пасе. Як напасуться, зажене їх у кошару, а сам іде в село народ навчати. Коли якомусь майстрові не вдалася робота, то Чугайстер поучував, як треба зробити. Чугайстер усякий дар людям дав! А коли Чугайстер піде в село, то нявки тоді набуваються в полонині, веселяться на Ґаджині».
Поетеса Ольга Стрілець засвідчує, що Чугайстер був покровителем кераміків. Ці деталі підтверджують, як у різний час змінювалися функції цього бога. Якщо в Греції культ Аполлона змішався з культом Бахуса-Діоніса, то в Карпатах спостерігаємо, шо Бус і Чугайстрин робляться настільки подібними, як і птаха бусько-гайстер, що несе в собі символ дня й ночі, води та вогню. Бусла так небезпечно розсердити, як і Чугайстрина. Можливо, що Бус спочатку був більше Бахусом-Діонісом (Еваном, Загреєм, Вакхом), ніж Аполлоном. У цьому котлі племен, що приходили в Карпатську країну, перемішувалися найрізноманітніші віри, змінювалися функції богів, бо могло бути знищеним плем'я, могло асимілюватися, та не міг вмерти бог, як не помер тут, скажімо торкський дракон Шаркань.
Ще одна казка про Чугайстрина: «У пана був слуга. Погодилися, що служитиме рік на рєд одежі (тобто за крисаню, сорочки, киптар, гачі — штани з доморобного сукна, постоли, сардак — С. П.). Пан мав з легіня користь, але за службу не дав нічого. Зажурився бідний слуга та й пішов собі. Йде лісом, зустрічає малого й сивого діда. Привіталися, а дід зміркував щось і питає:
— Чого журишся, легіню?
— Були б ви на моєму місці, то й ви зажурились би.
— Та розкажи щось.
— Та я в пана служив за рєд одежі, а він мені нічого не дав.
— Ей, легіню, то всі пани однакові. Вертайся до нього й скажи, що ти ще не добув рік. Поговорили собі, й хлопець вернувся до пана:
— Ти чого вернувся? — питає пан.
— Бо я не добув ще у вас.
— Ти добув!
— Ні.
— А що ти будеш робити?
— Буду кури смотрити.
— А в мене кури не несуться та й мені такого слуги не треба...
— Я піду кури скубати, та й будете мати подушки.
— Та де ті кури?
— Я знаю. В лісах...
— Та нема там.
— Для вас нема, а для мене є.
Отак леґінь говорив, як його намовив Дідо (а то був Чугайстер). Пішов він від пана, а пан — назирці за ним. Хлопець зник, а Чугайстер виходить назустріч панові.
— А куди ви, пане, йдете?
— Ей, вам не питати, а мені не казати.
— А чому?
— Бо я — пан.
— Ей, ні! Пани по дебрях не ходять. Ти із зависті сюди прийшов. Ти не прийшов з доброї волі. Ти не дав слузі рєд одежі, за який той тобі рік відслужив, то ти маєш звідси голий вернутися. Постоли загубиш у потоці, сердак на суці зависне, а як будеш їхати чугилом з гори в долину, то задниця гола лишиться.
Пан вислухав Чугайстра, але своє питає:
— А де ті кури, що треба скубати?
— А кури будеш скубати там, де твоя пані лишилася. Скуби собі до самої смерті.
І напустив Чугайстрин на пана ведмедя, що той постоли в потоці лишив, сердак на суці завис, а гачі на чугилі лишив.
Отак Чугайстер провчив пана».
Перед тим, як перейти до розгляду мотивів інших оповідок, скажу, що чугилом називається природний рівчак у камені, своєрідний жолобець.
Щодо мотиву казки, то з нього чітко випливає, що Чугайстрин нагадує нам захисника бідних. Очевидно, що Миколай Чудотворець, зображення якого бачимо на багатьох керамічних печах, був християнським наступником Чугайстра. Цікаве саме слово «чугило», якщо його зіставити з назвою карпатського бога. Але я гадаю, що ім'я його — двочлен, тобто Чуга і Гайстер, або ж Джус і Гайстер, хоч 1992 року в надчеремоському селі Розтоки я вже зафіксував і таку назву, як Чугай. Зрозуміло, що звідси й Шугай.
Надзвичайно цікаву легенду про Чугайстра вдалося записати в селі Микуличині, яке входить нині до складу Яремчанської міської ради:
«Одна жінка не мала дітей. Вона пішла до Чугайстрина й попросила, аби він подарував їй розраду та втіху. Чугайстер вислухав її і сказав: «Добре, я тобі подарую дві дочки, але вони не будуть належати тобі одній, а всьому світові, й одна без другої нічого не зможе зробити на землі». Жінка зраділа й пішла від білобородого Діда додому. А скоро вона народила двійнят. Але одна дочка була без рук, а друга — без очей. Дочки скоро повиростали, але одна без одної не могла й кроку ступити й не могли нічого зробити дві дівчини, бо одна бачила все, знала, як щось зробити, але не могла, бо не мала рук, а друга мала руки, знала й уміла, як зробити будь-що, але не бачила, бо не мала очей. 1 ці дві дівчини належать донині всьому світові. Бо дівчина, що без рук — то сама ідея праці, тобто розумова Праця, а дівчина, що без очей — Праця фізична, тобто втілення ідеї».
Ця оповідь — один з найкращих слов'янських міфів про дівчат-близниць, які є уособленням двох різновидів Праці. Якщо такі легенди й нині ходять про Чугайстра, то можна уявити собі, яким насправді великим богом був цей Дід для наших предків. На ім'я Чугайстра, безперечно, існувало табу, якщо в горах не залишилося жодного топоніма або гідроніма, утвореного від цього слова. Правда, у Вінницькій області є село Джугастра, яке, можливо, носить ім'я Чугайстра, якщо нинішній Чугайстер був Джугайстром, тобто назва утворилася з двох коренів: Джус і Гайстер. Якщо Чугайстра ототожнити з Джусом, то тоді досить легко розмотається золота нитка таємниці, яка поки що покриває це божество. Гуцулів досі називають «джусами», а вони, в свою чергу, підгірцям платять прозиванками «суси» й «піндюри». Слово «сус» утворилося, мабуть, від імені Христа — «Йсуса», або ж це румунське слово, тотожне нашому «верховинець, гірняк». Якщо це так, то верховинців, які до наших днів дотримувалися дохристиянських звичаїв, християни називали по імені бога, що нічим не уступав Діонісу й Пану. Культ Бахуса-Діоніса змішався з культом Пана так само, як у нас нині важко встановити, де починаються й закінчуються функції Буса, а де Джуса. Гадаю, що цим матеріалом у моїй «Бусовій книзі» скористається ще не один дослідник давньої слов'янської релігії й ще раз переконається, що наші предки в міфотворчості не уступали ні єгиптянам, ні персам, ні грекам, ні римлянам, а, можливо, й переважали їх, та з прийняттям християнства загинуло міфів так багато, що нині доводиться все збирати по малесенькому осколочку, які розкидані по всій Слов'янщині; та найбільше скарбів заховалося в Карпатах, що посеред слов'янського моря стоять немовби священна гора Березаїті в давніх мідійців. До речі, в Галицько-волинському літописі Карпати названі просто Горою.
Ще дві демонологічні легенди про Чугайстра були записані 1932 року Іваном Паньковичем у с.Ясині та в м.Рахові на Закарпатській Гуцульщині й опублікував їх у збірнику «Українські говори Підкарпатської Русі» за 1938 рік. Тут своєрідну карпатську «снігову людину» називають двояко: Чугайстрином і Чугаєм.
Та чи не найцікавіше те, що в закарпатських легендах збереглася інформація, яка Чугайстра наділює вищим «статусом», ніж звичайний лісовик. «Нас є три таких, як я», — говорить Чугайстрин устами оповідача. Правда, в іншій легенді мовиться, що «...люди старі сказують, що Чугайстрини є чотири».
Оскільки зібрано далеко не весь демонологічний матеріал про Чугайстра (на Бойківщині, наприклад, його ім'я не згадується, але він відомий як Лісовий Дідо), то категоричних висновків робити не будемо, але корінь «стр» говорить нам, що цей етнонім може мати пряме відношення до Триглава-Стрибога (Троя-на). Якщо Чугайстер говорить про трьох таких істот, то йдеться, мабуть, про володаря Неба, Землі й Потойбічного Світу. Чугайстер — антипод Перуна, пов'язаний з ніччю, вогнем, співом, музикою, танцями, тобто має всі ознаки Пана (Пушана), але ворог лісових красних дів (нереїд, дріад). Безперечно, що він «санітар» світу від злих духів, як гайстер-бусел від реальних «злих» істот. Свідчення, що «Чугайстрини є чотири», може бути помилкою оповідача; сплутати числа «три» і «чотири» неважко.
Та повернемось до оповідок про життєрадісного, веселого, оброслого шерстю лісовика, що танцює, співає й полює на Нявок по лісах-темеях.
За найновішими моїми записами цей гуцульський бог міг діяти зле й добре як худобі, так і дітям. Його волохата подоба ріднить Чугайстра з всеслов'янським богом Волосом. Якщо це так, то легко збагнути, чому Аполлон називався Гайстер (скіфський Гойтосир), а карпатський волохатий бог — Чугайстер. Сонячний бог і бог Грому завжди протиставлялися худоб'ячому богові, але водночас між ними існувала єдність. Можливо, що князі наші виводили свій родовід від Дажбога, а Чугайстрин подарував світові скотарів. Підгіряни чомусь досі вірять, що верховинці походять від овець. Очевидно, що саме функції бога-покровителя давали привід польській знаті називати русинів-українців «бидлом», а нашим літописцям, князям і боярам — «смердами». За цими прозиванками ховається щось глибше, ніж пустослів'я. Пам'ятаймо, що грекам наші предки присягалися перед Перуном і Волосом. Оскільки Волосові присвячувався день Місяця — понеділок, то не випадково саме в цей день вшановували й шевців, що мали справу з тваринячою шкірою, з якої виготовляли взуття. Чи були ідоли, присвячені Чугайстрові, то сшати важко, але вважалося великим гріхом залишити десь у лісі нерівний зріз, об який міг би поранити себе Чугайстер, який любить перестрибувати з пня на пень, з колоди на колоду, коли переслідує Лісову Діву — Нявку, Вісницю, Красну, Лісовидю. Виходить, що цей бог вважався носієм культури лісорубської праці. Будь-який лісар ніколи не залишить нерівний пень з гострою скалкою чи тріскою.
Якщо Гайстера-Бусла Бог зробив птахом, то, очевидно, що такої ж кари зазнав і Чугайстрин, якщо гуцули розповідають таке:
«Се чоловік^заклятий його сусідом. Він прокляв його вічно жити в лісі, і ніколи не вмре він, і ніколи ніхто не вб'є його, ніщо не з'їсть. Зустрівши в лісі чоловіка, не робить Чугайстер йому лиха, а чемно просить до танцю і танцює, поки чоловік не порве своє взуття, ще й приспівує шепеляве: «Людже люджем іграють-співають, а ми собі такой так, такой так!»
Шепелявість Чугайстра вказує нам на його схожість з давньоіндійським Пушаном, якому Рудра (бог грози, гніву, люті) вибив луком зуби. Рудра — попередник Шіви й нашого Перуна-Громовика. Очевидно, що й праукраїнці знали легенди про вибиті зуби Чугайст-рина. Пушанові, через його беззубість, приносили в жертву кашу. Лісоруби й літувальники карпатських полонин варять кулешу й бануш, які приносили в жертву Чугайстрину. Давньоіндійський Пушан прийшов до греків як пан. Очевидно, що й карпатський Чугайстрин ввібрав у себе риси Пана.
Володимир Шухевич у своїй «Гуцульщині» (т. 5) опублікував надзвичайно цінну легенду про походження буська-гайстра, де цей священний птах виступає не як заклятий Богом чоловік, але як чортова п'ята: «Дідько посварився з Петром святим. Петро переміг дідька. Той утікав на смереку, Петро ухопив за п'яту та й відірвав її. Петро шпурнув п'яту — з цього зробився бузько: «Коли так, — сказав дідько, — я пішлю того бузька твоїм людям на хату. Хто йому гніздо торкне, він тому хату спалить».
Оскільки в свята Петра й Павла гуцули й бойки ходили трапезувати коло Довбушевих каменів і на таких каменях трапляються зображення «дідьчих» рук і ніг, то важливо встановити, на яке язичницьке свято наклалося християнське — Петра й Павла. Можливо, що то був день Леля-Полеля. Печери в таких скалах і каменях називаються коморами й пивницями, що вказує на зв'язок з Діонісом, культ якого змішався з культом Пана.
Зв'язок бусла-гайстра з дідьком і навіть народження птаха з його тіла дає нам змогу під цим дідьком побачити Чугайстра. Це чудово вписується в міфологічну схему, пов'язану з народженням давньоіндійського Пушана, який народжується двічі: у височині й у ямі. Один раз він народжується опівночі на півдні, а вдруге — в середині року на півночі. Цей цикл повторюється вічно. Легенда про гайстра-лелеку лягає і на період виведення малих буслів у гніздах приблизно в липні, коли настає свято Петра й Павла. Гайстер-лелека уособлює височінь, а Чугайстер — низ, яму. «Віковий він і боязливий. Одежі не має ніякої, а шкіра його покрита буйним густим волоссям, обличчя — білою бородою.
Він ходить лісами, співає або спить. Його дуже бояться Нявки. Знайде в лісі купу листя або рішя, зариється, як ведмідь, і чатує на Нявку. Та йде собі, безпечна, лісом, співає, роззирається по боках, перескакує, а він хапає її, розідре надвоє і їсть».
Чугайстер не завмирає і не впадає у зимову сплячку. Він не боїться холоду і нагадує, за всіма ознаками, карпатську «снігову людину». «В бутині (тобто на лісосіці — С. П.) спали люди в колибі, а один не спав. Чує: хтось чупкає. Доперло двері, несе дівча поперед себе. Лісоруб питає Чугайстра: «А ти що тут хочеш?» — «Нічого, нічого. Хочу собі м'яса трошки всмажити». Кинув Нявку у ватру, пообертав-пообертав та й пішов з тим геть».
Легенди про Чугайстрина перегукуються з легендами про ведмедя. Колись люди вірили, що цей цар лісу був людиною, мельником, який вирішив налякати Бога, і за це Бог перетворив збитошника у лісового звіра — ведмедя. Дослідник давньої віри наших предків Б. О. Рибаков вважає, що «Волос міг бути господарем лісу, богом мисливської здобичі, що виступав у подобі ведмедя. Можливо, що саме ім'я його було лишень прозиванкою, алегорією, викликаною табу на дійсне ім'я: Волос — Волохатий, космач». Гадаю, що здогад академіка підтверджується записами про Чугайстрина. Чугайстер — ось яким могло бути справжнє ім'я Волоса.
Ось що мені розповіли в гірському селі Бистриці Надвірнянського району Івано-Франківської області:
«Чугайстер — то вітровий дідо. Він швидко бігає на одній нозі: танцює, що листя і гілля до землі присідає. Деколи він може відірвати свою ногу і рубати нею дрова. Оброслий волоссям... Я пас худобу на Закарпатській стороні гір. На дощ збиралося, а корова загубилася. Я долоні зложив і загалалакав. Луна пішла поміж гори, відбилася і вернулася назад. І так було три рази. А за четвертим — другий пастух каже: «Ти Чугайстра прикликав». Господи! Як почали громи бити і дощ! І вівці, і корови позбігали вниз... Кажуть, що вночі не можна свистати і кричати, аби не прикликати Чугайстра... А ще таке було. Я пас вівці на Івана (тепер кажуть на Купала — С. П.). Нявки зібралися на горі Сивулі й колом танцювали «Коломийку». То є їх танець. Від них і люди навчилися тої «Гуцулки». Коли я підійшов ближче, то нічого і нікого не було. Зникли. Я пас корови і спав у колибі. Серед ночі влітає Нявка, а за нею — Чугайстер. Зловив її і поніс».
Ще одна розповідь Володимира Курчука з цього ж села:
«Коли я був малий, то бабця моя вірила, що з вечора в хаті має бути два-три відра, наповнені водою, і мають бути замкнені двері. Щовечора посилала мене по воду. «Іди, — казала, — бо прийде Чугайстер і дітей украде». Я питав бабцю: «А який то Чугайстер?» — «А це такий дідо на одній нозі з бородою». Ще казали, що не можна вночі в ліс виходити і свистати вночі не можна, бо Чугайстер забере».
На початку XX століття по цих селах збирав фольклор учитель Антін Онищук. Його записи про Чугайстрина подібні до моїх:
«Чугайстер зайшов до полонинської колиби, поправляв ватру. Вівчар каже: «А що ти тут робиш?» — «Хочу загрітися». А вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. «Сідай», — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. «Не пущу!» — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. «Пустіть, то скажу, що завтра тут буде». І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно другого дня прийшли вовки, та ведмеді — всі по парі, та вівчарі їх відігнали від отари».
За переказами, які я зібрав, Чугайстрин може мати від двох до семи метрів зросту, або ж такий високий, як смерека. Може з'явитися танцюючим вітром (вихором). Буває, що спить, звившись у калач довкола залишеної людьми ватри. Шерсть на ньому біла або чорна; біла й борода, сині очі. Лісоруби вірили, що взимку Чугайстрин залазить у димник (димохід) колиби грітися й там співає.
Те, що Чугайстрин — одноногий і бородатий, дає нам привід ототожнити його з християнським Николаєм (Миколаєм, Микулою). Миколай рятував людей на воді. Чугайстер теж потребував мати воду проти вогню. Миколая гуцульські гончарі зображували на печах, богомази — на іконах. Миколая малювали з одною ногою, що визирає з-під одягу. Одноногі дідьки е на Збруцькій статуї, в нижній зоні (ярусі). Вони займають «гнізда» святого Власія, Теплого Миколая, Маковія. Те, що Чугайстрин безсилий перед металевою сокирою, але може зі своєї ноги зробити сокиру, дає привід зблизити цього бога з Бабою Ягою. Баба Яга — Костяна Нога може, як і Чугайстер, одірвати свою ногу й зробити з неї коня або сокиру. Цікаво, що інша легенда засвідчує, що Довбуш здобув топір, убивши золотим чи срібним ґудзиком Арідника. Вірили, що й силу пастушок дістав, убивши під скелею, у печері, чорта або дідька. Про Чугайстра таких легенд не зафіксовано. Виходить, що це бог вищого рівня, хоч і несе на собі певні риси лісовика, схожого на прибалтійського Гонигліса чи російського Лешего (Леший — Лівий).
А ще я думаю, що карпатський Чугайстер — це, безперечно, персонаж, схожий до снігової людини. Якщо зафотографувати відбитки ніг і рук (лап) на Довбушевих, Пинтьових, Чортових каменях, то вони — справді велетенські, як і в тих гоміноїдів, яких начебто бачили в Гімалаях, на Памірі, Кавказі, в Сибіру, у Каліфорнії. Не знаю, можливо, колись вдасться вийти на контакт з цією загадковою істотою, яку названо «сніговою людиною», але я переконаний, що науковий світ сприймає за істину міфи про гірського бога. У Гімалаях його називають йєті, на Північному Кавказі — алмасти, у Дагестані — кантара, у Монголії — алмас, у Західному Сибіру — назначений (меченьїй), індіанці Америки називають його саскуатч (сосквач), у Каліфорнії начебто існує бігфут, що означає «великоногий» або «великостопий». Розміри стопи начебто становлять 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину. Приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах. Зріст «снігової людини» становить приблизно 220 сантиметрів.
Я не відкидаю версії, що «снігова людина» десь існує, а тільки кажу про те, що вона «жила» багато тисячоліть і в центрі Європи, у Карпатах, але як Чугайстрин — добрий дух гір, а тому всі розповіді про томі-ноїдів треба піддавати пильній експертизі. Той аматорський фільм і фотографії, які нерідко публікуються й передаються по телебаченню як документи про реальне існування «снігової людини», не викликають особливої довіри як надійні документи. Очевидно, що на карфагенській тарілці з Палестини, на якій начебто ще в VII столітті до нашої ери художник створив «снігову людину», зображено міфологічний персонаж -бога, схожого на карпатського Чугайстрина. Пам'ятаймо, що майже всі зображення давніх богів Греції дійшли до нас на амфорах, тарілках, стелах, пластинах. Разом з цим могло статися так, що гоміноїд, який ми називаємо нині «сніговою людиною», міг стати об'єктом обожнювання.
Але нині ми маємо справу з осколками міфів, і в цих скельцях досить чітко видно зображення слов'янського бога Волоса, що називався і Чугайстрином, який був противником Громовика-Перуна. Цікаво, що навіть одежу з вовняного сукна (шерсті) називали чугою ічуганею. Чуги, як одяг, дійшли до наших днів саме в Карпатах. Це те саме, що й гуня. Ось як описує закарпатську й лемківську чуту Олекса Воропай: «Чута — це короткий, не довший ніж по коліна одяг без коміра, а тільки з вирізом для шиї, що обшитий шкірою або червоним сукном. Рукави довгі й рівні без будь-яких оздоб. Чуга тчеться з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як велика овеча шкіра з довгою вовною, а всередині густа тканина. Отже, чуга подібна на вивернутий кожух. Чуги робляться для жінок білі, а для чоловіків чорні. Українська закарпатська чуга нагадує кавказьку бурку.
...Верхній одяг, що його лемки називають чутою, нічого спільного не має з чугою Закарпаття. Лемківська чуга — це довга і широка свита з довгим коміром, що часом сягає до пояса. Той величезний комір, а іноді й рукави оздоблені білою бахромою з білої овечої вовни. Сама ж чуга завжди шиється з чорного сукна. Рукави лемківської чуги зшиті й у них руки не просовуються, вони замінюють собою торби, в яких складаються харчі та інші дрібні речі на випадок дороги. Отже, лемківську чугу носять наопашки.
Колись у Слобідській Україні, ще за часів городового козацтва, козаки носили так звану опошень, або опошняк — це було щось подібне на сучасну лемківську чугу».
До цього слід додати, що сторожові козацькі вежі теж називалися чугами. Під час татаро-турецьких набігів на Україну чуги забезпечували світловий зв'язок між населеними пунктами, про них співається і в піснях.
На початку XX століття по цих селах збирав фольклор учитель Антін Онищук. Його записи про Чугайстрина подібні до моїх:
«Чугайстер зайшов до полонинської колиби, поправляв ватру. Вівчар каже: «А що ти тут робиш?» — «Хочу загрітися». А вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. «Сідай», — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. «Не пущу!» — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. «Пустіть, то скажу, що завтра тут буде». І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно другого дня прийшли вовки, та ведмеді — всі по парі, та вівчарі їх відігнали від отари».
За переказами, які я зібрав, Чугайстрин може мати від двох до семи метрів зросту, або ж такий високий, як смерека. Може з'явитися танцюючим вітром (вихором). Буває, що спить, звившись у калач довкола залишеної людьми ватри. Шерсть на ньому біла або чорна; біла й борода, сині очі. Лісоруби вірили, що взимку Чугайстрин залазить у димник (димохід) колиби грітися й там співає.
Те, що Чугайстрин — одноногий і бородатий, дає нам привід ототожнити його з християнським Николаєм (Миколаєм, Микулою). Миколай рятував людей на воді. Чугайстер теж потребував мати воду проти вогню. Миколая гуцульські гончарі зображували на печах, богомази — на іконах. Миколая малювали з одною ногою, що визирає з-під одягу. Одноногі дідьки е на Збруцькій статуї, в нижній зоні (ярусі). Вони займають «гнізда» святого Власія, Теплого Миколая, Маковія. Те, що Чугайстрин безсилий перед металевою сокирою, але може зі своєї ноги зробити сокиру, дає привід зблизити цього бога з Бабою Ягою. Баба Яга — Костяна Нога може, як і Чугайстер, одірвати свою ногу й зробити з неї коня або сокиру. Цікаво, що інша легенда засвідчує, що Довбуш здобув топір, убивши золотим чи срібним ґудзиком Арідника. Вірили, що й силу пастушок дістав, убивши під скелею, у печері, чорта або дідька. Про Чугайстра таких легенд не зафіксовано. Виходить, що це бог вищого рівня, хоч і несе на собі певні риси лісовика, схожого на прибалтійського Гонигліса чи російського Лешего (Леший — Лівий).
А ще я думаю, що карпатський Чугайстер — це, безперечно, персонаж, схожий до снігової людини. Якщо зафотографувати відбитки ніг і рук (лап) на Довбушевих, Пинтьових, Чортових каменях, то вони — справді велетенські, як і в тих гоміноїдів, яких начебто бачили в Гімалаях, на Памірі, Кавказі, в Сибіру, у Каліфорнії. Не знаю, можливо, колись вдасться вийти на контакт з цією загадковою істотою, яку названо «сніговою людиною», але я переконаний, що науковий світ сприймає за істину міфи про гірського бога. У Гімалаях його називають йєті, на Північному Кавказі — алмасти, у Дагестані — кантара, у Монголії — алмас, у Західному Сибіру — назначений (меченьїй), індіанці Америки називають його саскуатч (сосквач), у Каліфорнії начебто існує бігфут, що означає «великоногий» або «великостопий». Розміри стопи начебто становлять 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину. Приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах. Зріст «снігової людини» становить приблизно 220 сантиметрів.
Я не відкидаю версії, що «снігова людина» десь існує, а тільки кажу про те, що вона «жила» багато тисячоліть і в центрі Європи, у Карпатах, але як Чугайстрин — добрий дух гір, а тому всі розповіді про гоміноїдів треба піддавати пильній експертизі. Той аматорський фільм і фотографії, які нерідко публікуються й передаються по телебаченню як документи про реальне існування «снігової людини», не викликають особливої довіри як надійні документи. Очевидно, що на карфагенській тарілці з Палестини, на якій начебто ще в VII столітті до нашої ери художник створив «снігову людину», зображено міфологічний персонаж - бога, схожого на карпатського Чугайстрина. Пам'ятаймо, що майже всі зображення давніх богів Греції дійшли до нас на амфорах, тарілках, стелах, пластинах. Разом з цим могло статися так, що гоміноїд, який ми називаємо нині «сніговою людиною», міг стати об'єктом обожнювання.
Але нині ми маємо справу з осколками міфів, і в цих скельцях досить чітко видно зображення слов'янського бога Волоса, що називався і Чугайстрином, який був противником Громовика-Перуна. Цікаво, що навіть одежу з вовняного сукна (шерсті) називали чугою ічуганею. Чуги, як одяг, дійшли до наших днів саме в Карпатах. Це те саме, що й гуня. Ось як описує закарпатську й лемківську чуту Олекса Воропай: «Чута — це короткий, не довший ніж по коліна одяг без коміра, а тільки з вирізом для шиї, що обшитий шкірою або червоним сукном. Рукави довгі й рівні без будь-яких оздоб. Чуга тчеться з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як велика овеча шкіра з довгою вовною, а всередині густа тканина. Отже, чуга подібна на вивернутий кожух. Чуги робляться для жінок білі, а для чоловіків чорні. Українська закарпатська чуга нагадує кавказьку бурку.
...Верхній одяг, що його лемки називають чутою, нічого спільного не має з чугою Закарпаття. Лемківська чуга — це довга і широка свита з довгим коміром, що часом сягає до пояса. Той величезний комір, а іноді й рукави оздоблені білою бахромою з білої овечої вовни. Сама ж чуга завжди шиється з чорного сукна. Рукави лемківської чуги зшиті й у них руки не просовуються, вони замінюють собою торби, в яких складаються харчі та інші дрібні речі на випадок дороги. Отже, лемківську чугу носять наопашки.
Колись у Слобідській Україні, ще за часів городового козацтва, козаки носили так звану опошень, або опошняк — це було щось подібне на сучасну лемківську чугу».
До цього слід додати, що сторожові козацькі вежі теж називалися чугами. Під час татаро-турецьких набігів на Україну чуги забезпечували світловий зв'язок між населеними пунктами, про них співається і в піснях.
Якщо Чугайстер носить назву чуги і гайстра, то етимологію цього двочлена неважко розтлумачити. Цьому сприяє і народна традиція носити чуги двох кольорів: жіночі — білі й чоловічі — чорні. Це перегукується ізопіренням лелеки-гайстра — білого птаха з чорною ознакою (за влучним заголовком до фільму Івана Ми-колайчука та Юрія Іллєнка).
Та все ж я гадаю, що іншою назвою Чугайстра могло бути слово Джус. Джугайстер міг зробитися Чугайстром.
У селі Тарасівні (колишній Терешул) Тячівського району Закарпатської області Чугайстрина називають Ночником. Ось яку оповідку зафіксовано мною від Василя Івановича Марційчука, 1965 р. н.: «Пішов хлопець по фиби, і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг дальше за тим клубком. Через кілька хвилин вертається дід. Хлопець замітив, що то була повітруля в діда в руках. І дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся — я тебе виведу на дорогу».
Ну він за тим дідом пішов і очутився недалеко від своєї хати».
Друга легенда, записана мною від В. І. Марційчука, нібито доповнює першу, бо вже деталізує, яка та повітруля і що вона діє з тими хлопцями, в яких закохується. Так, мельників син мав дев'ятнадцять років, батько посилав його на ніч молотити. Туди внадила ходити й ночувати з хлопцем повітруля. Інший чоловік побачив, що млин меле, а хлопець спить. Коло постелі стояла ніби прозора дівчина, що через спину було видно всю її утробу. Чоловік цей розказав про те, що бачив, батькові. Батько заборонив синові ходити до млина. Але він почав стрічатися з повітрулею на горі карпатській, почав блудити, а через короткий час помер.
Вогонь — оберіг від повітруль (повій, вітерниць, вітрениць, чортових дівок, майок, нявок, лісниць, бісиць). Він — смерть для них, а отжеж, Чугайстрин-нічник, як і гайстер-бусел, зв'язаний з богом вогню Сварожичем, сином Сварога. З легенди випливає, що повітрулю Чугайстер пече на рожні.
В тих районах, де забулася назва Чугайстрин, оповіді про нього майже такі ж, як і повсюдно про снігову людину.
З цих демонологічних оповідок випливає, що Чугайстрин має всі ознаки бога Волоса, що був пов'язаний з Місяцем. Понеділком керує саме ця, за уявленнями наших предків, планета, хоча насправді це — супутник Землі. В народній уяві Чугайстер — Вихір (по гуцульській — Вихтір) та Вітер. Саме такі метаморфози відбуваються з цим божеством. Народна казкарка Явдоха Юрчак із села Полик Богородчанського району розказувала, що дівчата з її села йшли по гриби. Враз у лісі скрутився вітер, і дівчата побачили, що Чугайстер танцює. Став він захапувати дівчат. А Параню Писяк той крутінь ухопив з гурту, закрутив нею та й кинув з берега в річку: якби не вміла плавати, була б утопилася. Прийшла вона мокра додому та й каже:
— Мамочко, мамочко, я вже більше в ліс не піду. Мене там якийсь крутінь як ухопив, то я мало не втопилася в Бистриці.
А мама каже:
— Аби його шляг трафив! То, певне, Чугайстер збиткувався.
Другої днини пішла до лісу стара Писячка, перейшла дорогу, а тут звіявся вітер — надлетів Чугайстер та й б'є її лахманами, а вона не дається бити. Лахмани — стара одежина, але Чугайстер убрання не має ніякого. Дик... Зарослий. Ніби чоловік, але має довге волосся, борода дуже довга, очі дуже страшні зверху, як у жаби, — він увесь страшний. Волосся на голові біле, як сніг, і борода біла, як сніг, і все волосся, яким укритий, біле.
Мама тої дівчини прийшла з лісу додому та й лише слину лигає (ковтає), а донька запитує:
— Мамо, що вам є?
А вона нічого не каже — махнула рукою. Лежала так до днини, а вранці пішла до старого Тудуня на відмову. Той відмовив страх — стало їй легше. Вже вона на ту лісову дорогу більше навіть не виходила.
А люди говорили в селі:
— Зачепили обидві Чугайстра. Може, якби стара не кляла вдома, то нічого не пошкодило би...
Таким Чугаистрина намалювала уява підгірянки з-над Золотої Бистриці.
Антін Онищук записав демонологічне оповідання, з якого постає Чугайстер, високий, як смерека: «Розказував мені один, що спало їх сім у колибі. Та інші спали, а вони два — ні: він і ще один дідо ясінський. То було під Русков (полониною — С. П.).
Але чують вони — щось спищало одне, у другім груні; спищало так, гейби дитина; нявкнуло дуже та й тихо.
Але десь так може за кандрас години каже йому дідо:
«Дивися, онде Чугайстер». То була місячна ніч. Він дивиться, а то другим боком йде чоловік великий, як смерека, у білім шматтю.
Увійшов він у колибу. Ті, що спали, побудилися і збоялися того дуже. Але Чугайстер каже: «Ви не маєте чого боятися, людоньки, бо я ті лісовиці виїдаю. А вам не треба мене боятися. Нас було у мами сім синів, і всі ми розійшлися по всім світі й виїдаємо ті лісовиці, ті нявки. — Та й відтак питається тих людей: — А чи не слідно у вас щось такого, що ви не можете знати, що то є?» Каже один: «Слідили-смо туди, в груни, щось такого, що ми не могли знати, що то за звірка».
А Чугайстер махнув рукою і каже: «Ну, я уже тоту з'їв. Уже тої лісовки нема».
З цього оповідання бачимо, що Чугайстер (говорять і Чугайстрин) — велетень, що пов'язаний з Місяцем, бо ж показується місячної ночі. Мені вдалося записати оповідки, з яких постає Чугайстер, схожий на змія, бо вміє звитися у велетенське колесо довкола ватри й так грітися. А ще бачимо, що він один із семи синів матері-богині. Хто ця мати? Встановити нелегко.
Бачимо, що Чугайстер — це більше божество, ніж Лісовик.
А ось щодо Лісовика, то він має всі ознаки так званої «снігової людини», за якою йде справжнє полювання вчених, але зловити її так і не вдається і, гадаю, не вдасться: «У Ганнівці один раз крадькома повели на нічліг коней до державного лісу. Під'їхали вони до лісу, коней попутали й пустили на пасовище. Один ліг коло лісу, а другий — трохи далі. Той, що ліг коло лісу, скоро заснув, захропів. А другому не спалося, перевертався з боку на бік; йому здавалося, що ліс якось дивно шумить. Йому ставало страшно, він часто позирав на ліс, чи не йде щось страшне. Коли незабаром щось показалося з лісу: ведмідь — не ведмідь, а щось кудлате, здорове. Вийшло, взяло когось і поволокло в ліс. Було так темно, що добре не можна було розглядіти, що воно таке і кого поволокло. Ну, він все ж здогадувався, що його товариша, та й думає собі:
«Чи не буде й мені таке ж?» Сидить ні живий, ні мертвий. Коли чує, а товариш як закричить! А воно його кинуло й пішло. Шум піднявся, ніби вихор, ліс затріщав, як ото від великої бурі. Хлопець підхопився й мерщій гайда з лісу. Прибіг до товариша, зблід увесь, як глина, труситься, неначе його лихоманка тріпає. Насилу бідняга опам'ятався. Товариш став його розпитувати, що воно таке тягло. А він нічого не пам'ятає: «Тільки знаю, що я прокинувся від болю. Мене щось тягло по тирну, а я з ляку й закричав. А воно від мене зашуміло, як вихор». Став показувати свої рани: у нього руки подряпані, лице, кров усюди виступає. Хлопці хотіли було сідати на коней та скоріше тікати додому, та збоялися в темноті шукати коней. Збилися докупи, принишкли й лежали до світанку. І тепер пам'ятає, який лісовик. Після цього, мабуть, з місяць чах».
Бачимо з цього тексту, що лісовик має вигляд ведмедя. Чугайстер нерідко уявляється білошерстим, а не бурим. Але з міфологічної інформації видно, що «снігова людина» — видумка й не більше.
Великим гірським божеством постає Чугайстрин у легенді, записаній мною в гуцульському селі Микуличині, де його знають і під іншою назвою — Очугайстер. Це дід з сивим волоссям на тілі, білою бородою, синіми добрими очима; робить добро людям, допомагає їм у біді.
Як бачимо, в багатьох легендах Чугайстрин з'являється як вітрогон, вихор, танцюрист, співак і мисливець на нявок, які називаються ще й лісовими, лісовками, лісовицями, злісними, бісицями, красними дівами, що народилися зі страчених дітей. Очевидно, що демонологічні персонажі найнижчого рівня перемішалися, а колись вони мали більш конкретне поле діяльності. На Бойківщині їх називають ще майками.
Майже ніде, хіба що є глухий натяк у «Гуцульщині» В. Шухевича, Чугайстер не виступає у парі з таким же божеством жіночого роду. Шухевич же зафіксував, що нявок ловлять дикі люди, які жиють тепер лісами; вони такі, як ми, лиш без убрання, але оброслі, як вівця, і виїдають нявок.
Цю казкову оповідь зап. від жителя с.Яворова Василя Юрійовича Рибчука, 1936 р. н.
Пушик С. Чугайстер: міфічний персонаж народної поезії Карпат // Народна творчість та етнографія. — 1994. -№ 2-3. - С. 53-63
 Про автора: Степан Григорович Пушик (1944 року народження) – поет, прозаїк, драматург, публіцист, літературознавець, фольклорист, журналіст, культурно-громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, Українського ПЕН-клубу, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, інших організацій. Кандидат філологічних наук. Професор кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Народний депутат України I скликання (1990– 1994 рр.). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів "Україна”, "Жінка”, Березіль”, багатьох літературних конкурсів.
Він учасник багатьох конференцій в Україні, Франції, Польщі, фестивалів у Словаччині, Гуцульських, Бойківських, Лемківських фестин, член редколегії часописів, збірників і т. д.
Про Пушика-письменника написано чимало літературно-критичних розвідок, зокрема блискучі дослідження академіків Леоніда Новиченка, Володимира Качкана, в яких звернено особливу увагу на фольклорну основу його поетичних та прозових творів. На жаль, фольклористична діяльність Степана Пушика до сьогодні не стала об’єктом наукових зацікавлень.
|
