В.Сараула - флагман "Паралельного світу" на СТБ

Валерій Сараула – головний дослідник паранормальних явищ на українському телебаченні. Рудий – це не такий, як усі. Це ж можна сказати і про Валерія, який іде своїм шляхом. Народившись у робітничій сім’ї в Луганську, він мріяв бути моряком, а став актором. У першому українському реаліті-шоу "За склом-3. Тепер ти в Армії" він виділявся спокійною поведінкою, а також тим, що єдиний з усіх ніколи не роздягався догола.

Сьогодні Сараула, незважаючи на впізнаване обличчя та досвід "масовика-витівника", не прагне стати світським левом. Їздить у метро. Ми розпитали цю трішки загадкову людину про її коріння, дитинство у Луганську, дружину, музичний проект "Сараула" та про те, які історії трапляються з відомими людьми в метро. Розмова в одній із київських кав’ярень почалася зі "звичайного дива" – Валерій покрутив у своїх руках мій диктофон, який перед цим відмовлявся записувати, і той запрацював.

– Валерію, почнемо зі світу "неможливого", який ти досліджуєш у своїй програмі. Які історії тебе найбільше вразили?

– Багато було цікавого. Запам’яталася історія про дівчинку, яка з дитинства, з чотирьох-п’яти років, любила сидіти на цвинтарі, потім у дорослому віці написала реферат "Містика і магія", поклала його в шафу, а та загорілася. І відтоді з нею постійно почали траплятися такі речі, тобто полтергейст. Запала в душу історія дітлахів, які випадково зняли в Полтаві відео з НЛО під час прогулянки.

Дуже подобається полювання на якихось чудернацьких істот. Остання подорож була у Велику Олександрівку, ми полювали на чупакабру – дивне створіння, яке випиває кров домашніх тварин. Про нього вже почали ширитися чутки. Поїхали на ніч, розставили там свої "мітки" – зробили сітки з піску, щоб хоча б сліди зняти. І нам вдалося їх побачити.

Також подобаються такі люди, як нейрохірург та гіпнотерапевт Андрій Слюсарчук зі своїми неймовірними здібностями. Людина за десять хвилин може запам’ятати 150 сторінок тексту. Був вражений Камінним селом – воно розташоване в Житомирській області. По селу розкидані камені, наче згори їх хтось накидав. Неймовірне місце – український Стоунхендж.

– Ти не почав боятися "паралельного світу"?

– Ні, не почав. Він просто існує з нами завжди. Наша програма, мабуть, єдина у своїй галузі намагається дати відповіді на запитання, а не просто сказати, що є щось неймовірне. Я розумію, що перебуваю на своєму місці, хоча в мене є мрія вести розважальну програму. Я вважаю, що ми в нашій програмі намагаємося говорити про такі речі, які б спрямовували людей на позитив, на біле, а не на чорне.

– Ти серед інших ста відомих українців підписався під "Маніфестом українців проти куріння", закликавши співвітчизників кидати курити. А є якісь поради від "Паралельного світу", як кинути курити?

– У нашій програмі ми намагалися зробити дослідження: брали цигарку, занурювали її в молоко, і герой мав її викурити. Це рецепт від спортсменів. Я знаю, що дітям іноді таке роблять: беруть махорку, молоко і примушують з’їсти дві-три цигарки і запити молоком… Але щодо ефективності цього методу – ми не впевнені. Ми також були у батюшки в селі Катюжанці під Києвом, у Вишгородському районі. Туди багато людей приїжджають по епітимію – духовне лікування з добровільним зобов’язанням відмовитись від шкідливих звичок за настановою духовного отця. Наші співробітники брали на куріння, але їх це не вилікувало. Хоча знаю, що іншим двом моїм знайомим, дівчатам з мого будинку, це допомогло. Також можна кинути курити, користуючись порадами з однієї відомої книги. Цей метод теж декому допомагає, а декому – ні. Головне, що я зрозумів, – сам по собі голий метод не допоможе, якщо людина не прийме твердого рішення: "Все, я кидаю курити". Лише тоді діло буде.

У дитинстві я теж пробував курити, але батьки одного разу помітили попіл і влаштували мені розборки. Я перестав і більше вже не курив. До речі, думаю, що батьки мають серйозно реагувати на куріння, щоб показати дитині, що це не іграшки для здоров’я.

Знаю одну історію. Одні досить відомі люди зіткнулися з проблемою, що їхня дитина не може кинути курити. А бабуся в них працювала в лікарні, і ось вони повезли цю дитину подивитися на легені курця під час операції, на хвороби легень, які викликає куріння... Після цього дитина більше не курить.

– Сараула – дивне прізвище. Звідки твоє коріння?

– Звідки походить прізвище Сараула, встановити не можуть. Версій багато. Ким я тільки не був: і татарином, і євреєм, і козаком – справжнім українцем. Прізвище рідкісне. Через Інтернет я знаходив Сараул, але мені здається, що вони можуть бути моїми далекими родичами. Сараула – це дідове прізвище, він з району Вергунка на Луганщині, з ним я ніколи не бачився. Бабуся по татовій лінії – Золотопуп. А мама – росіянка, народилася в Дагестані, де дід був військовим, дівоче прізвище в неї Козлова, їхнє коріння – з Курської області. Батьки, врешті-решт, опинилися в Луганську, де і познайомилися.

– Розкажи, хто твої батьки і як вони тебе виховували?

– Мама все життя працювала в Луганську на заводі імені Артема малювальницею, робила ванни, посуд. Зараз – на м’ясокомбінаті. Батько був на заводі імені Жовтневої революції слюсарем-сантехніком. Він і сьогодні там працює. От із такої я родини.

У мене є сестра Ольга, молодша за мене на дев’ять років, вона працює в Луганську вчителькою, педагогом-організатором, викладає танці. Мені як хлопцю більше діставалося, але я зараз вдячний за це. Це не була жорстокість, але батько тримав мене в руках. Я постійно відвідував гуртки: театральний, художнього читання, дзюдо, боротьбу та рукопашний бій, часом змінював їх на гітару.

Чесно кажучи, іноді я дивуюся, як сучасні люди, маючи машини, мобільні телефони, купу нянечок, не можуть впоратися з однією дитиною. А як наші батьки, втомлені після фізичної роботи, возили нас на гуртки у переповненому автобусі – і все це в них виходило. У мене немає дітей, але я мрію про них, думаю, що буду знаходити максимум можливостей для них.

– Ти мріяв бути актором?

– Загалом я мріяв про море. Хотілося бути моряком дальнього плавання. Море – це моя пристрасть. У мене був список адрес, куди треба їхати, щоб вступити в мореплавне, навіть Владивосток розглядався. Вступав до херсонського – але "не судилось", не вступив. Цього літа під час відпустки ми були в Хорватії, я побачив яхту, величезний парусник, там були люди. І я тоді сказав дружині, що якби зараз мені запропонували поїхати на ній навколо світу, навіть початківцем, якого будуть ганяти, я б кинув усе і поперся.

Потім я вчився на електрика в ПТУ. Далі вступив до Луганського коледжу культури і мистецтв, звідки через три місяці мене забрали в армію. Там був один з переломів у моєму житті – неприємний момент. Через бійку я міг опинитися за ґратами. Ну, ситуація в принципі стандартна. Що в армії може бути – дав по голові старшому за званням. Він над нами знущався свого часу, потім настав, так би мовити, час розплати. Думаю, це був переломний момент. Але, слава Богу, комбат допоміг вийти з цієї ситуації сухим.

Після армії повернувся до коледжу, потім був акторський факультет. І чомусь тоді мені схотілося поїхати в Київ, це був 1998 рік. Там я вступив до інституту імені Карпенка-Карого на курс до Григорія Кононенка. Це третій ключовий педагог для мене. Можливо, в нього я навчився відчувати "запах життя" у кожному моменті. Ми дружили після закінчення вишу, а зараз його не стало.

– Далі був проект "За склом-3. Тепер ти в Армії", який зробив тебе відомим. Чи складно було потрапити на нього, адже популярність першого реаліті-шоу на просторах колишнього СРСР "За склом" була колосальною?

– Хоч це і нескромно звучить, але до мене самого підійшли і запропонували... Правда, перед цим був дивовижний ланцюг випадковостей, який до цього привів. Було літо, але я завжди ходив в інститут займатися, навіть якщо немає пар. Я ходив підтягувався, віджимався на брусах. Того дня був дощ, але я все одно пішов. Позаймався, йду додому і відчуваю, що краще мені повернутися в інститут – сходити в туалет. Повертаюся і зустрічаю хлопця, який каже: "Ой, а я по тебе, тебе там на кастинг шукають". Тоді "Новий канал", здається, починав знімати серіал "Небо в горошок". Ми поїхали, залишили фотографії, режисер на мене подивився. А на виході мене випадково зустрічає тоді незнайома мені людина Артем Вільбек і каже: "О, яка зовнішність! Не хочеш спробувати себе "За склом"? А я кажу: "Хочу, я вам вже два тижні дзвоню, не можу додзвонитися".

– Можна сказати, що тебе "вела" зовнішність, твоя руда шевелюра?

– Ну, мені як рудому в дитинстві дісталося. Радянські руді – особливі. Зараз рудий – це прикольно, нормально. А тоді рудих трішки дражнили, доводилося сваритися, іноді й битися. Можливо, компенсацією за це стали ці щасливі випадки із запрошеннями.

– Ти сам дивився перший проект "За склом"?

– Так, і думав: учасники - такі йолопи, я можу краще. А потім, коли вийшов із гри і подивився касети із собою, бачу, сидить якийсь старець молодий, щось повільним голосом говорить – це капець. Хто за нього ще голосував, як він потрапив до фіналу і, взагалі, що за дурня якась?

Сам проект – одне із найяскравіших вражень у моєму житті. Я втратив дев’ять кілограмів ваги за тридцять два дні. Позитивні емоції, ковток нового життя. Ти мріяв, що на тебе будуть звертати увагу, брати автографи, але ти не міг уявити, як саме це буде. Доводилося давати в тролейбусах прес-конференції, чому закінчився проект і як там було. До цього не був готовий ніхто. Ні я, ні моя майбутня дружина не знали, як поводитися напочатку.

Звичайно, це подобалося, це лестило. Хоча на самому проекті були випробування. Найскладніше, що ти можеш вилетіти в будь-який момент, і на твоє місце – двадцять охочих. Але ж ти думаєш, як мамі скажуть, що ось, ваш син вийшов, що подумають друзі... Доводилося терпіти, триматися.

– Тоді організатори – телевізійники з Києва та Москви – щось не поділили між собою. Переможця не визначили. Ви хоч щось отримали за участь?

– Нам тоді дали по 600 чи 700 доларів. І ще призів на загальну суму 1200 доларів. Ще я отримав приз глядацьких симпатій "Русского радио". Пісенька мого друга по ПТУ Олега Гришина "Вогняна леді" всім сподобалася, і завдяки їй я отримав багато прихильників, за мене голосували. З’явилися надії, що в мене буде своя команда. Тоді були перші записи, такі якісь дурні пісеньки в студії. Потім настав період, коли записи стали іншої якості, з’явилася група, гурт, з яким ми виступаємо і сьогодні.

– Про тебе, Валерію, ходять чутки як про вірного чоловіка…

– Я не хочу, щоб такі чутки про мене ходили. Коли про людину починають говорити, що вона вірна, то починають зламувати якийсь код. Я просто нормальний чоловік. Якщо ти любиш, то навіщо тобі хтось інший? Звичайно, можна сказати: ось яка красива жінка сидить або яка красива дівчина пішла. Мабуть, у кожного це по-різному, але мені нічого не потрібно. Я завжди кажу: "Моя дружина – моя нагорода". Нічого іншого мені не треба, тільки дітей. Ну, і щоб батьки були здорові.

– Хто твоя дружина, як ви познайомилися?

– Моя дружина – Ірина Ткаленко, вона закінчила наш театральний інститут. Ми разом у гуртожитку на одному поверсі жили три роки. Я завжди дивився на неї як на особливу. В мене були свої зустрічі, в неї – свої. А мені комендант Валентина Олександрівна казала: "Зверни на неї увагу, глянь, яка дівчина". Я давно вже звернув увагу, просто мені здавалося, що вона якась особлива, душевна людина. А їй казали: "Ти глянь на нього". 26 червня 2001 року, на її день народження, ми почали зустрічатися.

Дружина займається озвученням – дубляжем фільмів українською та російською мовами для кінотеатрів. Вона навіть знялася в фільмі. У неї мрія така була, і тут Господь здійснює її. Такі дива трапляються. Це була телевізійна мелодрама "Під знаком Діви".

Зараз Ірочка також займається своєю улюбленою справою: пише, співає. Ми записуємо її пісні, час від часу співпрацюємо з талановитим аранжувальником Дмитром Литвинцем. І я думаю, що її пісні рано чи пізно оцінять, у неї вони гарні та нестандартні.

– Як справи з твоїм музичним проектом "Сараула"?

– Мене завжди приваблювала така абсурдистська, іронічна, гумористична пісня. Вона проста, але ця музика в стилі „а-ля вісімдесяті” може порвати будь-який зал. В такому напрямку працює гурт "ТІК". Наша музика – це, швидше, живий проект, аніж "на запис". Мені подобається робити якісь інтерактивні шоу, заводити людей. Коли якийсь мільйонер підходить після виступу до тебе і каже: "Я ніколи не думав, що я вийду і буду виглядати таким ось ідіотом, але мені було так добре".

Ми намагалися з моїм другом, а нині кумом Юрком Береговим це рухати, та грошей у нас ніколи не було. Але приємно, коли тобі телефонують з рідних місць і кажуть: "Я їду в маршрутці, тут грає твоя пісня". Тобто без всіх цих наших київських примочок: тому і тому заплатити за ефір. Там просто ставлять і все. Мені більше нічого не треба. Коли ще пішли концерти – отримав віддачу аудиторії... Не буде кліпів по телевізору – ну й навіщо воно треба? Платити неймовірні гроші за це? Я їх не друкую, врешті-решт.

– Ти любиш заводити людей, але при цьому не береш участі у світському житті. Чому?

–Я не люблю давати інтерв’ю. Я не думаю, що я така особистість, що може щось розказати, що люди візьмуть для себе. Для мене світський світ чужий. Я можу опинитися в "світських хроніках", але я не хочу тусуватись. Напевно, це мені не потрібно.

– Ти не комплексуєш їздити в метро?

– Метро – це мій вид транспорту. В мене моторика така, що я не можу сидіти на місці, мені треба рухатися. Можливо, все зміниться, суспільство тисне на нас із дружиною, що у нас повинна бути машина. Деякі люди в метро можуть подивитися: хтось – із подивом, хтось – із осудом, мовляв: що ти тут робиш це наш світ! Урешті-решт, метро – це зручно. Мені складно їхати "нерухомо", мені треба йти, треба рухатися, оце моє. Люблю спостерігати за людьми, можу показати будь-яку ходу людини, сфотографувати, якщо вона цікава, – все це від театру ще залишилось.

– Якісь цікаві випадки з тобою в громадському транспорті траплялися?

– Був випадок. Якраз напередодні кризи в банках. Підходить до мене в метро хлопець напідпитку і каже: "Валерію, у вас немає грошей у банку N? Якщо є, забирайте". Виявляється, він там працював айтішником у службі безпеки і вирішив таким чином допомогти вкладнику.

Спілкувалася Наталія ЦИГАНОВА (04.09.2009)