Крок, другий, і ось знову вона зупинилась, затамувавши подих. Здається, хтось важко зітхнув, але поруч нікого немає…чи є.
Ніч 15 жовтня 2019 року. Україна. Вінниця. Враження, що місто перебуває в пост апокаліптичному стані – на вулиці жодної особи окрім самотньої жінки, що тривожно обертається, намагаючись щось розгледіти в сутінках осінньої ночі.
Жінка знову прискорила крок, і уже не зупиняючись, йде вперед, в обійми ночі, намагаючись прислухатись до власних кроків, до стукотіння серця, лише не до дивних зітхань невидимого супутника. Безліч думок візерунчастим мереживом уяви вив’язали образ вітру, що розмовляв з нею. Чому саме зараз? Можливо він намагався привернути увагу і раніше, а вона була настільки заклопотана, що не помітила цього? Знову думки…
 Тривога підкралась до серця Аліси, але чим вона була зумовлена? Раптовим подихом вітру, що здався їй схожим на живий шепіт? «Годі! Це уже параноя!» - подумала жінка, але ноги несли її подалі від настирливого вітру, що, здавалося, грався із нею. Раптом… «Обернись» - несподівано появилась думка в голові у Аліси. «Обернутись? Для чого?» - відповідала вона сама собі, дивуючись. «Щоб пересвідчитись у тому, що ти все життя заперечувала! Щоб відкрити істину!» Заплющивши очі, Аліса обернулась. «Сміливіше!» пролунало знову. Перелякана, але зацікавлена, жінка повільно відкрила очі…
«21.03.2008 р. Я сьогодні знову посварилась із кращою подругою. Ну не розумію я, для чого стверджувати те, чого не знаєш точно! Не існує ніякої позаземної цивілізації. Якби існувала – вона точно не прилітала б до нас на Землю, тут насправді так нудно. А так – всі ці відео, фото «очевидців», марення цілого суспільства, що «вони нас чують, вони існують і т.д.» - це все даремна метушня. От і Аліна в це вірить. Ні, я розумію, їй просто не вистачає уваги з боку оточуючих, от вона і фантазує. Дурненька, краще б замість отого телескопа купила б собі пару гарних костюмів на дискотеку! Ох, і всьому її треба вчити…»
«25.11.2009 р. Ох… Знову, чергова суперечка із кращою подругою! Уяви собі, любий щоденнику, вона мені сьогодні цілий день торочила про Чілболтонське послання. Якийсь там уфолог послав в 1974 році (я навіть дати запам’ятала, вона ж це 8 разів повторила!) послання в космос, відповідь на яке люди чекали в 40 тисяч якомусь там році (так, не всі цифри я запам’ятала, як Аліна, але я ж не так, як вона, схибнута на цьому). Відповідь планета ніби-то отримала ось, недавно, у вигляді малюнку на полі. Це ж потрібно бути таким наївним? Якийсь фермер точно побачив той малюнок у газеті якійсь, і витоптав його у себе на городі. Тим більше, англійці на все здатні заради слави. Щось я уже так багато про це все пишу, занадто багато уваги приділяю цьому, мабуть. Досить, я – спати!..»
«07.12.2010 р. Сьогодні – прекрасний день! День мого народження… І навіть витівка Аліни не зіпсувала його. Уяви собі, щоденнику, вона вирішила «жартома» подарувати мені «Феномен НЛО» Е.В. Лесняка! Це уже занадто, мені здавалося, що ми порозумілися, і дійшли певного компромісу: я не кажу, що все це – дурниці, а вона – не дістає мене своїми балачками про «них». І тут – знову. Ні, мабуть все-таки я трішки гніваюся на неї…»
День 15 жовтня 2019 року. Жовте листя клену за вікном перегукувалось із жовтими сторінками старого щоденника, що вона вела три роки. Три довгих роки... Як вона давно там нічого не писала. Навіть забула, що колись такий вела. Аліса посміхнулась… Ось – спомин про Сашка… Як він їй подобався в інституті! На скільки він був чудовий! «Так, все-все, досить про нього згадувати – чоловік ревнуватиме.» - міркувала вона про себе. Ось – спогад про ту ніч, коли ми з Алінкою блукали містом просто так, милуючись ніжним сяйвом новорічних прикрас, охоплені сутінками та радісною ейфорією пережитих моментів. І знову – винизані акуратним почерком рядки про кращу подругу… Сльози охопили жінку. Вона рвучко захлопнула щоденник, притиснула його до грудей і беззвучно заплакала. «Алінка… Подруго… Чи чуєш ти мене, чи бачиш… Як же мені тебе зараз не вистачає. Твоїх радісних завжди очей, твоєї милої посмішки, твоїх оповідей, навіть про НЛО, яким ти так захоплювалась! Ех… Повернути б час назад!»
Одного ранку я прокинулася із неприємним почуттям в душі. Погода відповідала її настрою – йшов дощ, що краплями-сльозинками скочувався по склу. Тужливий дощ.
Я пішла на кухню, приготувала сніданок, намагаючись забути про дивне відчуття. Воно охопило мене зненацька, так саме і залишило. Залишивши гарячий сніданок на столі, я прийнялась за книжку. Сьогодні хотілося завершити останні сторінки роману. Раптом, мене відірвав телефонний дзвінок. Піднявши трубку, я почула гірке схлипування. «Алло, хто це?» - запитала я. «Це Оксана Антонівна, мама Аліни.» - відповів голос, - «Моєї дівчинки більше немає…» - крізь сльози вимовила вона. Я відчула, що моє серце, ніби провалилось всередину, а замість нього – залишилась чорна діра. «Я-як? Коли? Чому?» - безліч запитань ринули в простір. «Її будинок згорів дощенту, навіть тіла не залишилось.» - відповів простір голосом Оксани Антонівни.
Завершивши розмову, я повернулась на кухню. Аліна… Моя юна нишпорка, невже я більше не почую твого ніжного голосу, невже ми більше не побачимось? Стогін вирвався із моїх грудей, і я поринула у невідомість…
…«Сміливіше!» Жінка не вірила своєму розуму, він міркував замість неї - Аліса зовсім не приймала участі у процесі думки. «Ну все, зараз я пересвідчусь, що нічого тут немає!» Бліда, перелякана та знесилена швидким бігом жінка, повільно розплющила очі. Навколо яскравим, але м’яким світлом майоріли кулі блакитного кольору. Вони здіймали ледь відчутне коливання вітру, здавалося, що вони граються одна із одною. Але не це привернуло увагу Аліси. Навпроти неї, посміхаючись безтурботною посмішкою стояла…Аліна! Аліна? Вона ж 7 років тому загинула у полум’ї. Це…привид?
«Ні, я не привид.» - відповідали Алісі її ж думки. «Хіба ти не впізнаєш мене?» «Але…як?» - я відчувала, що божеволію. Занадто багато факторів було… «В ніч, коли я опинилася в полум’ї, мене врятували вони – жителі далекої туманності. А уявляєш, якби їх дійсно не було?» У жінки відняло мову. Вона непорушно вдивлялася в блакитні очі ніби такої знайомої, але такої чужої Аліни. «Насправді ти бачиш не мене, а астральну мою проекцію. Жителі іншої цивілізації навчили мене використовувати 75 процентів головного мозку і можливостей… Скільки ми ще не вміємо, Алісо… Спілкуюся я з тобою також телепатією. І ти – можеш, тільки не знаєш техніки. Вірю, що колись прийде і твоя черга навчитись цьому. У 2012 році це мало статися, Вищі цивілізації мали допомогти нам, землянам, у цьому, але здійснився Великий Збій. Ви на Землі щось зробили не так. Вас попереджали стародавні цивілізації про Перехід, але ви не прислухалися… Тепер – потрібно буде чекати Месію. Він підготує вас до Переходу, що перенесли на 21.21.2121 р. Я вірю в тебе, ти зможеш. Цього разу буде відбір. Жорстокий відбір Нової Раси. Невблаганними будуть критерії. Один із них – віра в себе, бажання самовдосконалення. Я вірю, ти зможеш…»
Очі Аліси повільно закрилися, і жінка впала на землю. «Я вірю…» - лунало уже звідкись згори…
Ранок. Солодко потягнувшись в ліжку, Аліса спустила ноги на м’який килим. Поруч, біля ліжка самотньо лежав старий щоденник. Посміхнувшись, дівчина заховала його далеко-далеко в шухляду. Вставши із ліжка, Аліса підійшла до шафи, звідки взяла випускний альбом із інституту. На другій сторінці красувалося її фото поруч із фотографією Аліни. «Уже зовсім скоро, подруго, ми будемо разом. Знову… Завжди…»
|
