Павелець Ольга Степанівна, 1984 року народження з міста Самарі Полтавської області серед учасників літературного конкурсу «Я знаю, брати по розуму існують». Свою роботу анонсує наступним чином: "Пропоную вашій увазі коротку розповідь про дивну подію, що сколихнула маленьке безіменне українське село. Прокинувшись вранці, селяни не розуміють, чому над пшеничним полем літають військові гелікоптери, а на вулицях села їздять військові машини. Намагаючись провести своє розслідування, двоє селян (колишній військовий і колишній ветеран ВВ) приходять висновку: в полі сталася аварія міжпланетного масштабу і доказом того є дивна дівчина, яка «з’явилася нізвідки»"... А висновки повинен зробити читач...
Просто йшла собі босоніж окрайцем польової грунтівки, ступаючи босими ногами по спресованому тракторами грунті. Довге розпущене волосся рівними пасмами ховалися за її спиною і, подекуди залоскотані літнім вітром-перекотиполем, наче тонкі змійки, з’являлися і знову зникали за геометрично-рівними плечима. Волосся перешіптувалося з пшеничними колосками, а ті шанобливо опускали вуса перед кроками дівчини.
- Гей, дівко, ти шо тут ходиш, - так і не почувши традиційного «Прррру!» від старого конюха, коні стали як вкопані біля незнайомки, - Я питаю, ти чо тут напівгола ходиш?.. Сідай, підвезу…
- Дякую, - а на обличчі хоч би тобі один м’яз здригнувся. Дід гмикнув про себе: це сонце і вчорашні посиденьки роблять своє діло: недобачати став. Вона пройшла перед коней, ті провели її повертом голови, як то роблять коти, спостерігаючи за цяцькою.
 - А ти, мабуть, не тутешня, бо з нашого села я всіх знаю, але і не зміста, - дід і сам не усвідомлював чи то вголос, чи то подумки бесідував він, - бо з міста в одній сорочці не приїжджають. В мене он онука вчиться в місті, та ти шо, то їй на вдівачку треба більше ніж на прожиття. А тебе ж як звати? – та белькотіння дідугана розірвав гул літака, що пронісся неймовірно низько над землею.
***
Такого в селі не пам’ятали навіть старожили. Вітчизняна війна дивом пройшла мимо села. Лише присутність військових і постійні виселення односельчан лишили той незгладимий шрам у пам’яті кількох ветеранів Великої, які ще проживали в селі. «То й то, не так страшно було, як тепер» - перешіптувались старі між собою. – «тоді хоч стріляли… хоч бомби літали через село, ворога в лице знали, а тут нашестя якесь…»
Наче передвісником біди пробігла вчора за селом бездощова буря. Над пшеничним полем так гуркнуло, що шибки задзвеніли аж на дальній вулиці. Але то ніч була, а хто ночами на поле ходить? Та ніхто. А сьогодні дід Мусій, один з небагатьох, хто лишився при пам’яті про вітчизняну, став швидше сонця, запряг конячину та подався на пшеничне поле поглянути, чи не накоїло нічне лихо біди із хлібом. Отак дорогою стрів заблукалу дівчину, кинув оком на поля та й повернув до села. А там вже нова буря: людська.
Першим над ще сонними хатами шугнув військовий гелікоптер. Коні сполохано рвалися навсюдибіч, але дід Мусій не випускав віжок з рук. Дівчина забачивши залізного летуна запитливо глянула на діда:
- А хтозна, - знизав плечима той, - щось шукають, мабуть, бо он диви як крутиться над серединою поля.
Доки довіз дівчину додому, дорогою довелося побачити ще кілька гелікоптерів і навіть вантажне авто, кузов якого був обтягнутий брезентом.
Сполохані селяни, хто заспаний, хто нерозчесаний, хто втераючий руки від вранішнього доїння корови, збивалися в гурти і висловлювали найнеймовірніші версії того, що відбувалося:
- Мабуть, бойові навчання, - першим висловився бригадир Васько.
- Ні, - заперечив дядько Йван, колишній військовий, - не так близько до людей… та й без попередження…
- Може, техніку переганяють…
- А мо’ якогось особливо небезпечного злочинця ловлять?...
Дядько Йван мружив загадково очі, чим відкидав висловлену версію: «Тут інше…», - наче знав щось таке, що іншим не до снаги.
***
- Бабо, - гукнув дід Мусій старій жінці, що саме вийшла на подвір’я, - приймай гостю… по дорозі підібрав, голодне мабуть, диви яке перелякане… Веди в хату, нагодуй, розпитай… ну, сама знаєш… бо я вашої жіночої породи троха не розумію…
Баба аж рота відкрила від несподіванки, а потім як защебече:
- Мої ж ви зозульки. То де ти, дитинко, так набідувалася, що тебе до нас прибило, - взяла дівчину за руку та повела до хати, - зараз я тебе, дітки, нагодую, а ти мені і розкажеш, яким вітром…
«Ото буде бабі робота, - всміхнувся до себе дід, - а мені треба взнати, що там за революція біля клубу збирається».
***
- Закликаю всіх до загального спокою, - проголошував заспокійливий спіч солідний військовий, стоячи на БТРі перед селянами, - ми проводимо рятувальну операцію. Сьогодні, близько другої ночі на поле біля вашого села впав приватний закордонний літак. Тож ті, хто може надати нам хоч найменшу інформацію (щось може чули таке вночі, чи навіть бачили), прошу підійти до нашого слідчого, решті ж пропоную розходитися і не заважати. Питання є?
- А чому цим займаються військові, - наче вистрелив з натовпу дядько Йван.
- Бо ми найближче знаходимося до місця події… та і в міліції немає таких засобів… Ще питання є-нема??? Можете розходитися, поле поки що буде відгороджене військовими, це тимчасовий захід.
Натовп ще погудів собі, пошепотів та й порозходився, несучи по хатах лише новини, які швидко ставали історіями і обростали різного роду подробицями.
Лише діда Мусія не покидала тривожна здогадка: «Те дівча з місця аварії… Он чо’ вона не говорить… іноземка…»
- Діду, не озирайся, іди прямо, треба поговорити, - Йван наступав на п’яти, - я бачив у тебе гості?
- Ну? - спинився дід, коли вони відійшли на безпечну відстань від БТРа.
- Гну… Я там був раніше за всіх… Немає там ніякого приватного літака… Лише незрозумілим чином виложена пшениця навколо глибоченного рову… і кусок залізяки стирчить в тому рові… Ти ж знаєш, я сам військовим був, багато бачив і знаю, але таке – вперше…
- Думаєш це…
- Чшшш..,- і крадькома озирнувся, - не інакше… Де ти дівку подівав? Мабуть вона звідти.
Холод пустив мурашки по хребтах мужиків. Жахливий здогад виступив потом на чолах. Страх важкезним свинцем наливав ноги, заважаючи бігти до Мусієвої хати. Лише забачивши в дворі бабу, дід Мусій перевів подих.
- Де вона, - в один голос з Йваном видихнули до баби.
- Хто?
- Дівка, яку я привіз зранку.
- Діду, ти перегрівся чи десь уже вгилив? - баба стала в стійку, взявшись руками під боки, і пронизливо озирала чоловіків, - Я тобі зараз такої дівки зроблю, шо і бабка не відшепче.
Першим до тями прийшов Йван:
- Хіба ж у вас сьогодні не було гостей?
- Ти перший, - пом’якшала баба, - ото щось приверзлося старому. А чого ото танки селом пиряють?
- Та то аварія в полі була, розслідують… А, коротше, підете на посиденьки до Мотрі, там все узнаєте. То кажете гостей не було?
- Та відчепіться, - відмахнулася баба, - в мене сьогодні одна гостя… Пішли покажу.
Дід Мусій здивовано переглянулися з Йваном, мовляв: «Що б це значило?»
- Ти ж ото десь вранці пиряв конями, - чомусь радісно щебетала баба, - приїхав, та й кинув коней, а Зірка ж наша з животом була. Я як відчувала, думаю, треба розпрягти конинку, бо може лупне нам маленьке… Ха-ха, як у воду дивилася: он яку красуньку нам привела… Думала не справлюся без тебе, та вона сама все… хоч би мекнула – раз, і маєш тобі, - поповнення. Отака в нас сьогодні, діду, гостя!
Біля кобили, похитуючись на тремтячих ніжках, стояло мале лоша. Золота, як сонце, гривка тонкими пасмами спадала на ідеальну шию. У світлі припорошених променів, що протикали стайню крізь шпарини дерев’яних стін, лошатко приголомшувало споглядальників своєю воістино космічною красою. Оченятка, здавалося, замість зіниць мали в собі по маленькій планеті, з яких віяло неземним розумінням і мудрістю.
- Красуня, - тільки й змогли вимовити зачаровані люди.
|
