Мене звати Віктор. Ім’я як ім’я. Нічим не краще, але й не гірше за інші. Воно походить від латинського слова "перемога” і тому я ще з раннього дитинства вважав себе переможцем. Завжди і всюди намагався бути першим і тому нерідко ображався на долю, коли мене хтось обходив у навчанні, в спорті чи в чомусь іншому. Це часом і зараз трапляється, хоча з роками я навчився більш терпимо відноситись до успіхів інших людей. Я – середньостатистична людина і тому не буду забирати у вас час на ознайомлення з моїми фізичними даними. Все одно, якщо мені колись і трапиться пройти повз вас, особливої уваги на мене ви не звернете.
Мені вже сорок років. Вважай, більша частина життя позаду, а чогось істотного в цьому житті я так і не досягнув. Навіть чогось цікавого бачив не так вже й багато. Зрештою, як і переважна більшість із нас.
Однак, я завжди вірив у те, що його величність Випадок дуже багато значить у нашому житті. Чому я так вважаю? Може саме тому, що все наше життя, це не що інше, як цілий ланцюжок випадковостей, випадків і подій, які можуть трапитись, а можуть і не відбутися. Але вам я про це розповідаю тільки тому, що один-єдиний раз у житті я таки скористався зі свого щасливого шансу. Але чи справді я зумів скористатися ним належним чином? На ці питання я й зараз не можу дати однозначної відповіді.
Про долю випадку в житті людини можна міркувати сперечатися до безконечності. Тому вважаю, що краще припинити філософствування на цю тему і перейти ближче до справи.
Далеко не кожному з нас доводилось в реальному житті стикатися з такими явищами, як марево, фантом, фата-моргана... Яких лише назв не придумали люди, намагаючись так чи інакше пояснити те, що вони ніби то бачили, але чого насправді існувати не може. А чому – не може? Тільки тому, що ми й досі не зуміли описати ці явища відповідними хімічними чи математичними формулами? Тому, що нам ніяк не вдається підвести їх під загальновизнані теорії? Чи, може, тому, що значно легше просто відмахнутися від незрозумілого, вважаючи його плодом хворобливої уяви стомлених мандрівкою пустелею подорожніх?
Але ж людська історія знає чимало прикладів, коли такі явища спостерігались у більш помірних широтах. Тут уже не може бути жодних пояснень з посиланнями на гарячі випари пустельних пісків. До того ж, відомі факти, коли великі групи людей спостерігали за реальними історичними подіями, які в дійсності відбувались десятки і навіть сотні років тому. Що, просто відмахнутися від таких явищ, пояснивши їх груповим психозом певної частки людства? Це найлегше. Бо не потребує ніяких пояснень та доведень. Найлегше запевнити всіх у тому, що так не буває, бо так взагалі бути не може.
Ми вже віддавна заколихали себе впевненістю у тому, що людина – це вінець творіння Господнього, або, якщо хочете – найкращий витвір лабораторії самої матінко-Природи. Ми самі себе зуміли переконати в цьому і переконали настільки, що навіть саму можливість змінити цю думку вважаємо ледь не крамольною. І лише одиниці з нас, мабуть, цілком справедливо, вважають людину лише однією з ланок у феєричному ланцюжку проявів розумного життя, які лише можуть мати місце у Всесвіті.
Не дарма в народі кажуть, що поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. В існування якихось інших, позаземних форм життя ми зможемо повірити лише тоді, коли якийсь незвичайний прибулець з далеких (чи близьких?) світів зустрінеться на життєвій дорозі з котримось із нас. Лише тоді ми зможемо повірити в те, що ми не одинокі в Космосі і що все наше людство, взагалі, і наша наука, зокрема, знаходяться ще на колисковій стадії свого розвитку і що нам ще рости й рости, поки зможемо уподібнитись до розумніших за нас.
Повірте, що я не просто морочу вам голову такими ліричними відступами і що я зовсім не маю наміру втягнути будь-кого з вас у безконечну полеміку про можливість існування різноманітних форм і проявів життя як у віддаленому Космосі, так і поряд з нами. Наскільки мені дозволяє мій розум і власний життєвий досвід, я лише намагаюсь розповісти про те, що трапилось зі мною особисто.
Переважна більшість наших вчених вже давно прийшли до висновку про те, що ми живемо у багатовимірному просторі. Одні з них вважають, що таких вимірів є сім. Інші наполягають на тому, що їх не менше вісімнадцяти. А є ще й такі диваки, які доводять, що їх є набагато більше...
Але що нам до мудрувань якихось розумників, коли переважна більшість з нас вважає себе мешканцями тривимірного простору? Простору, який має лише свою довжину, ширину і висоту. Хто розумніший, той до цих вимірів додає ще четвертий - час. І – досить! Все решта - за межами розуміння. Отже, воно - від лукавого. А якщо воно недосяжне нашому розуму, то ні думати про це, ні, тим більше, вірити у реальність такої багатомірності простору зовсім не обов'язково.
Вам ніколи не спадало на думку, що ріка часу у Всесвіті може бути не єдиною, як і сам Всесвіт не єдиний на світі? А, може, їх кілька? Може їх, цих часових річок, дуже багато і всі вони течуть у різних напрямках та в різних Всесвітах? Як знайомі нам земні ріки...
Я зовсім не маю на увазі, що одні з цих річок течуть від початку до кінця, а інші – навпаки. Якщо вони насправді існують – ці річки часу, то кожна з них, як і всі земні річки, повинні мати свій початок і свій кінець. Хоча аналогія тут не дуже й доречна… От тільки нести свої хвилі просторами різних Всесвітів ріки часу можуть у різних напрямках.
Якщо цю гіпотезу прийняти за таку, що має право на існування, то цілком припустимо, що кожний простір, кожна одиниця Макрокосмому, тобто – кожний окремий Всесвіт, який має свою довжину, ширину та висоту, на додачу до них має ще й свою власну ріку часу. Ту невидиму річку, яка на своїх хвилях несе у невідомість саме цей, свій власний, простір.
А тепер уявіть собі, що таких просторів і таких річок часу у Всесвітах є безліч і що вони навіть можуть знаходитись зовсім недалеко один від одного. Але ні бачити, ні сприймати якимось іншим чином ці, інші, відмінні від наших, просторово-часові субстанції ми не маємо змоги. Чому так? Та хоча б тому, що нас колишуть різні хвилі часу і амплітуда коливань цих хвиль майже ніколи не співпадає.
Спробую пояснити це більш простим прикладом. Адже у своєму власному просторі, у своєму до болю рідному часі ми не можемо побачити того, що реально вже відбулося. Навіть, якщо це відбулося у нашому власному житті і трапилось всього п’ять хвилин тому. Такі події можуть залишитися в нашій пам’яті, лише в спогадах, які, як і все на нашій Землі, недовговічні. Тобто, ми їх бачили, ці події, ми навіть були свідками цих подій. Але бачили ми їх п’ять хвилин тому. А зараз, в теперішньому часі, ми їх бачити вже не можемо. Бо вони вже відбулись і назавжди залишились у минулому, в часі, де є своя, відмінна від нашої, ріка. Та, у хвилях якої ми вже обмили своє минуле і вороття до якої вже нема…
А чи можемо ми побачити зараз те, що відбудеться в нашому ж житті хоча б через ті ж п’ять хвилин? Звичайно, що ні! Ми можемо лише здогадуватись, можемо передбачати ймовірність тих чи інших подій з певною мірою достовірності. До того ж, передбачаємо ми їх, ці події, далеко не завжди і далеко не так, як вони дійсно відбудуться.
Ми не можемо бачити електромагнітного поля, але нам доведено його існування і тому ми просто сприймаємо факт цього існування на віру. Ми не відчуваємо рентгенівського проміння, але з допомогою знімків своїх власних внутрішніх органів переконуємось у його реальності. То чому б нам не повірити в те, що марева, які час від часу спостерігає багато людей, є не чим іншим, як проявами інших світів, світів, які існують поруч з нами і перейти в які теоретично можливо, але практично дуже важко?
Думаю, що ви неодноразово помічали, як у деякі літні дні повітря над землею ніби тремтить і крізь мінливу призму цього повітряного пласту всі віддалені предмети сприймаються зором зовсім не такими, якими вони є насправді. Я не хочу вас переконувати в тому, що саме це явище може бути доказом взаємного дотикання різних світів. Хоча б тому, що вчені йому дають зовсім інше, більш прозаїчне, пояснення. Але ж можна собі уявити, що десь поруч з нами, але у іншому Всесвіті, так само літо в розпалі і що тамтешня ріка часу, як і наша власна, стала більш повноводною і що біг її значно прискорився. От і доторкнулися вони десь між собою – дві річки і два світи...
Я можу собі дозволити таке припущення. Можу, так як мені самому довелось помандрувати різними світами і хоча б крихітку знань про особливості загальної світобудови Всесвіту я у цих мандрівках здобув. Але, давайте залишимо фізику фізикам, а самі перейдемо до лірики чи, вірніше, до прози нашого життя і до моїх особистих вражень.
Було чудове літнє надвечір’я. Час, коли все в природі ніби застигає, готуючись до нічного відпочинку, і лише набридливі комарі прокидаються для свого нічного розбою. Навіть вітерець, що настирливо дув з самого ранку, нарешті вгамувався, заплутавшись в заростях верболозу.
Я тоді сидів на березі тихоплинної річечки і уважно спостерігав за своїми поплавками. Як і кожний рибалка, я небезпідставно сподівався на те, що саме зараз, в час настання вечірньої прохолоди, мені нарешті клюне гідна уваги риба і моя улюблена річка таким чином щедро віддячить мені за цілоденне очікування своєї удачі. Всі рибалки думають приблизно так само і всі, в основному, помиляються. Хоча, бувають і щасливі винятки...
Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована на те, щоб потрапити в мій садок, а відтак - і на сковорідку. Лише якийсь дріб’язок час від часу непевно теребив мою насадку, на що поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бік.
Раптом, без будь-яких видимих зовнішніх причин, повітря над річкою почало тремтіти і переливатися всіма кольорами райдуги. Ніби відблиски північного сяйва несподівано опустились на воду. Надалі вже важко було здогадатися, чи то вода почала підніматися вгору, заперечуючи всі закони фізики, чи то само повітря невідомо з яких причин раптом ущільнилось, всією своєю вагою натиснувши на річкову гладінь. Повітря бриніло, пінилось і ніби переливалося невідомо куди, легким шумом своїм нагадуючи водоспад.
Так тривало кілька хвилин. А, може, тільки кілька секунд? У таких випадках - не до годинника. Потім шар ущільненого повітря ніби знову набув свого первісного стану. Але воно й далі продовжувало тремтіти і переливатися і наче невеличкі хвильки прокочувались по ньому, весь час змінюючи цю нетривку субстанцію.
Зачудований, я дивився на це незрозуміле явище, забувши про все на світі. Тим часом повітря переді мною знову почало змінюватись, забарвлюючись у зелений колір. І якщо раніше ця дивовижа трималася над фарватером річечки, метрів за п’ять від берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.
Не буду хвалитися і переконувати вас в тому, що я зовсім не злякався. Мабуть, що це було б неправдою. Але в той час всі мої відчуття були наче паралізовані. Я просто споглядав це незрозуміле явище і робив це ніби зі сторони. Наче це не зі мною трапилось. Мабуть, саме тому й присутність стороннього я помітив не відразу. Він ніби вийшов із цього марева і мовчки почав розглядати мене. А сама зелена завіса над річкою тим часом почала розповзатися і поволі зникати. Поступово вона осіла на воду і течія річки понесла її кудись, розчиняючи в прозорих хвилях і знищуючи останні сліди цього незрозумілого для мене явища.
Та далеко не все розчинилося у повітрі. Не все було змито річковими хвилями. Ніби якийсь невідомий фантом, дивовижна, химерна істота так і залишилася стояти переді мною. Ще й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі. Мабуть, що й він (чи вона або воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.
Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли в моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фільму.
Незнайомець оговтався першим.
- Не бійся мене, людино! – цілком зрозумілою для мене мовою раптом заговорив він. – Я – не фантом і не нечиста сила. Я – факр!
Я був до такої міри ошелешений цією несподіваною з’явою, що спочатку й слова не міг промовити. Ніби занімів. А тут – воно ще й заговорило зі мною… У такій ситуації будь-хто контроль над собою втратив би. І я себе контролювати не міг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:
- А що таке факр?..
- Ти ще забув запитати, з чим його їдять, - озвучив мою подальшу думку незнайомець.
Він невдоволено зморщив своє зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рівноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що мені кожного дня доводиться якихось факрів бачити...
Чому він не відреагував на мої слова належним чином, для мене так і залишилося таємницею. Швидше за все, він зважив на мої розумові здібності, що, зрештою, й змусило його посміхнутися.
- У мене ще буде час, щоб розповісти тобі, хто такі факри. А зараз мені просто хочеться поспілкуватися з тобою. Я хочу дізнатися, чи ти доріс до контакту.
От уже, чия б корова мукала!..
Факр, якщо це справді був факр, хоча я про таких і не чув ніколи, був мало не втричі нижчим за мене. На зріст він був від сили сантиметрів шістдесят. Не людина-ліліпут, не гном і не гобіт... Щоб ідентифікувати цю особу, я навіть подумки перебрав всіх відомих мені казкових персонажів. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хіба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу він не мав ніякого. То ж я, наче в анатомічному кабінеті, мав можливість досить добре його розглянути.
Я вже казав, що він був зеленого кольору. Як молода травичка після дощу. Але, якщо колір молодої трави завжди приємний і милий для ока, то цей навряд чи можна було вважати таким. Хоча, може це тільки з незвички. Адже ми цілком нормально сприймаємо зелений колір жаби, наприклад. Хоча подобається вона далеко не всім.
З великою натяжкою зеленого можна було б прийняти за представника загону приматів. Щось у ньому було і від гнома, і від шимпанзе. Якісь його риси нагадували людину, а ще якісь – казкового гобіта. Чимось він навіть змахував на Гурвінека з чеської казки. Ручки-ніжки у нього були тоненькі і якісь ніби немічні. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, в порівнянні навіть зі мною, животик у зеленого був значно більшим. А голова, за нашими, земними мірками, була розрахована, принаймні, на двох. Але дісталась йому одному. Зате ротик на цій величезній голові був зовсім маленьким. Носа у незнайомця не було взагалі. Лише три отвори, про які можна було подумати, що це ніздрі, були у відповідному місці на його обличчі. Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очі! Очі у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя і можна було припустити, що саме ці органи сприймання для нього і є основними для пізнання світу.
- Ти не бійся мене, Віктор! – знову несподівано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобі не заподію...
Я мало слиною не захлинувся від такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомірок може вважати, що я його боюсь? Я аж зі свого кріселка ледь піднявся від обурення. Та своєчасно здогадався подумки порахувати до десяти...
Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим більше, що й він сам не бризкався слиною, коли я його про факрів запитав.
А факр тільки засміявся з моєї реакції. У нашому розумінні це й сміхом важко було б назвати. Та, тим не менше, він таки сміявся. Або просто намагався імітувати нашу ж таки реакцію на прояв чогось смішного. Навіть його живіт трясся при цьому точно так, як це буває у нас, і якесь булькання вихоплювалось просто з його черевця. Навіть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.
- Твої думки розвеселили мене, Віктор.
Він чомусь вперто ставив наголос на другому складі мого імені.
- Та, давай, не будемо сперечатися з приводу того, хто з нас сильніший. Дивись!
З цими словами зелений повернувся трохи в сторону і спрямував свою маленьку ручку на старезну вербу, що росла на березі, поодаль від нас. Грубезний стовбур верби несподівано стрепенувся і відразу ж переломився. Масивне дерево впало на кущі верболозу, ламаючи все на своєму шляху.
Я настільки був вражений цією подією, що навіть на деякий час знову втратив дар мови. Моя нижня щелепа якось сама собою опустилася значно нижче, ніж їй належало б бути. Я знову гепнувся на своє кріселко, ошелешено поглядаючи то на зрізану невідомою силою вербу, то на таємничого факра.
- Як ти можеш переконатися, сила живої істоти не лише в її м’язах. І вона далеко не завжди залежить від розмірів цієї істоти. Набагато важливіше те, що сховано тут.
При цих словах факр легенько постукав себе по голові своїм маленьким пальчиком і знову засміявся.
- Не переймайся так, Віктор! Я хочу лише поспілкуватися з тобою. Цілком можливо, що ти лише виграєш від нашої розмови.
Після того як факр, чи як там його, продемонстрував мені свою силу, було б просто безглуздо опиратися його волі. Якщо він хоче поговорити, то чому б і ні? Я ж від цього не стану меншим. І корона з моєї голови не впаде. Хоча б тому, що її в мене й не було ніколи.
Може й була тоді якась можливість ухилитися від продовження такого несподіваного знайомства. Та мене почала розбирати цікавість. Адже, цілком зрозуміло, що переді мною представник якогось іншого світу і що завдяки цьому спілкуванню я зможу дізнатися про багато цікавих речей.
Дещо заспокоївшись такими думками, я встав і притягнув велике вербове поліно, що лежало неподалік, запропонувавши факрові сісти на нього.
- Сідай сюди, зеленолиций! Сідай, та розкажи мені про світ, у якому ти живеш. А також про те, що ти шукаєш у наших краях.
- Так, Віктор! Я – мешканець зовсім іншого світу. А до вас мене завела звичайна цікавість. Мені надзвичайно подобається мандрувати світами і вивчати різні форми життя, які в них існують. Потрібно сказати, що це далеко не завжди безпечно. Хоча, як ти вже міг переконатися, я не належу до слабких істот. Та є й значно сильніші за мене...
Я не зможу відповісти на твоє питання про те, наскільки далеко мій світ від вашого. Хоча б тому, що просто не знаю цього. І не в різниці способів вимірювань відстаней тут справа. Швидше за все, у нас з вами способи мисленні зовсім різні. Те, що вам здається великим, не завжди таким є насправді. А те, що для вас дуже далеко, ми можемо подолати протягом якоїсь миті. Наприклад, ти до своєї домівки на цьому допотопному велосипеді можеш добратися десь за годину вашого часу, а нам цієї години вистачило б, щоб відвідати декілька найвіддаленіших галактик вашого Всесвіту. От тільки підготовка переходів у інші світи, в інші просторово-часові виміри займає дуже багато і часу, і енергії.
То, виходить, що поряд з нашим існують і інші, паралельні до нас світи, але ми їх ні побачити, ні навіть відчути ніяк не зможемо?
Тут ти в чомусь правий! Хоча великого значення, паралельні вони чи перпендикулярні до вашого Космосу, це не має. Але зрозумів ти приблизно вірно. Справа в тому, що всі ці світи існують ніби одночасно в одному і тому ж просторі. От тільки параметри цього простору в кожному з них різні. Саме тому переважаюча більшість мешканців цих світів практично не має жодної можливості зазирнути за їхні межі. Тому вони навіть і не здогадуються про існування чогось іншого, відмінного від знайомого їм.
Але це зовсім не означає, що абсолютно всі світи завжди існують відділено один від одного. Час від часу трапляється так, що вони стикаються між собою. І саме тоді, на межі цього зіткнення, стає можливим перехід з одного світу в інший. Деколи, але дуже рідко, це трапляється само по собі, без будь-якого втручання ззовні. Але частіше це, все ж, відбувається за волею когось із розумних. Як от сьогодні.
Спробую пояснити це тобі на більш простому приклад. Уяви собі хмарку куряви, яка здіймається над польовою дорогою після того, як по ній проїде машина чи пройде якась велика тварина. Ця курява складається з мільярдів малесеньких порошинок, які довільно літають у цій хмарі. При цьому вони то наближаються одна до одної, то розлітаються на всі боки. А тепер уяви собі, що кожна з цих порошинок – це окремий світ, свого роду Всесвіт, що включає в себе мільярди галактик і який живе за своїми власними законами існування. Якщо ці світи населені, то їхні мешканці можуть дізнатися про існування інших світів – порошинок лише під час їхнього зіткнення між собою. Якщо ж вони не зіткнуться, то ніхто й ніколи не дізнається про існування інших порошинок – світів. Я розумію, що пояснення мої досить примітивні. Насправді ж усе це набагато складніше Але уяви собі цю хмаринку куряви і повір, що приблизно так воно є у масштабах Макрокосмосу. Наклади на цю схему ще й імовірність існування різноманітних проявів часу на кожній з цих порошинок і ти наблизишся до розуміння проблеми.
- Як на мене, то уявити собі це не так вже й складно. Складніше повірити в реальність такої світобудови. Але, якщо це й справді так, то як багато таких світів може існувати одночасно?
- На таке запитання тобі навряд чи хто відповість. Їх нескінченно багато. І я сумніваюся, що хтось зміг би їх полічити.
- Ну, добре! Будемо вважати, що я тобі повірив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливості такого твердження. Хоча, чесно кажучи, в моїй голові це якось не вкладається. Та Бог з ними, з тими світами! Ти краще розкажи про свій власний світ. Про те, як тобі вдається мандрувати різними світами і як ти при цьому примудряєшся повертатися додому. Адже в такій хмарі світів і заблукати недовго...
- Звичайно, що я розповім тобі про це. Але ж для цього й ночі не вистачить. Якщо ти не боїшся запросити представника іншого світу до своєї домівки, то краще давай вирушати. А то, он, на дощ збирається. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам і зашкодити може.
Надворі на той час вже дійсно почало сутеніти. Та й хмари, які насувалися зі сходу, віщували мокву. А додому ще майже десять кілометрів педалі крутити. То ж, факрові й не було потреби мене вмовляти. Зібравши швиденько свої вудки, я прив’язав їх до рами і запропонував зеленому:
- Поїхали, факре! Дорога у нас дійсно не близька.
- А ти не поспішай! Бачу, що ти так і не зрозумів мене. Навіщо ж нам їхати цими курними стежками? Чи ти й досі сумніваєшся в моїх можливостях? Щоб потрапити у потрібне місце, тобі досить лише уявити свою домівку. А далі, то вже моя турбота…
Так уже наша психіка влаштована: не повіриш у реальність чогось, поки сам в тому не переконаєшся. Я навіть тоді лише посміхнувся на пропозицію незнайомця, уявивши, скільки ще їхати до тієї домівки. Та не встигла ця думка зблиснути у моїй голові, як ми вже стояли перед дверима мого будинку.
Я можу лише здогадуватись про те, який дурнуватий у мене був вигляд, коли переднє колесо мого велосипеда буцнулось у ці двері. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподівано, що на моєму місці будь-хто саме так виглядав би. А, по-друге, я ж не уявляв собі свого сараю, де залишаю велосипед після поїздок. От і стукнув колесом в двері саме будинку. Ніби просив їх відчинитися.
Я тоді ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, поки не переконався в тому, що ми таки дійсно вдома. Та найголовнішим було те, що на дорогу додому я справді не потратив ні часу, ні жодних зусиль. От як зелений продемонстрував мені факт відносності відстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному житті.
От би завжди так! Тільки уявив собі місце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..
Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостякую.
В принципі, для мене не проблема й вечерю для друга якусь нехитру зготувати. Але чим цього факра пригостити? Я ж і уявлення не маю про те, чим вони харчуються...
- А ти не переймайся, - підморгнув мені мій зелений гість. – Органи травлення у нас майже однакові. Що ти їсти будеш, то й мені не завадить.
Ну, це вже зовсім інша справа! Насмажив яєць на салі з цибулею, банку шпротів відкрив, та ще грибочків маринованих на тарілку насипав. От і вечеря готова!
- А ти, виходить, і думки читати вмієш? – запитую свого гостя, не перестаючи дивуватися його здібностям.
- А це не так вже й складно, - відповідає він. – Захочеш, то й ти навчишся.
- Ну, тоді, давай до столу! Як у нас кажуть: чим багаті, тим і раді.
Зважаючи на зріст свого гостя, я завбачливо поставив вечерю на журнальному столику, а самому факрові своє рибальське кріселко запропонував. Щоб йому зручно було. От тільки з вилкою що робити – не знаю. Завелика вона для нього, а маленької в мене й не було ніколи.
Гість мій в одну мить цю проблему вирішив. Тільки глянув на вилку, вона враз і поменшала.
- Ти не переживай, - говорить мені. – Я потім її знову більшою зроблю.
- От цього вже робити не потрібно, - відповідаю йому. – Поки ти мій гість, то й будеш нею користуватися. Ще й ложку та ніж можеш собі зменшити. А захочеш додому повернутися, то у мене хоч така згадка про тебе залишиться.
- Як хочеш, - посміхнувся зеленолиций. – Та перш ніж за стіл сідати, давай хоч познайомимось по-справжньому. А то мені навіть незручно якось. Про тебе я вже багато чого знаю. А тобі відомо тільки те, що я факр і виходець з іншого світу. Імені свого я тобі досі й не назвав. Мене звати Бартал з роду Барі. Або просто Бар. Мене всі так кличуть.
- Дуже приємно, Бар! Мені, я думаю, представлятися дійсно нема потреби. От тільки наголос у нас на першому складі мого імені ставлять. Та це вже не так важливо. Говори, як тобі зручніше. А я мушу тебе ще про щось запитати. Як у вашому світі до спиртного ставляться? Бо у нас заведено гостеві горілочки наливати.
- В принципі, до спиртного у нас відносяться, як до отрути. Але в розумних дозах навіть отрута корисною буває. Так що, наливай! Тільки мені й десяти грамів вистачить.
Після вечері Бар розповідав мені про свій світ.
- Наш Всесвіт мало чим відрізняється від вашого. Я навіть точно не можу сказати, яка відстань розділяє ці світи. Це залежить від того, як і якими мірками міряти. Я зумів до вас потрапити, а от чи вдалось би це тобі, навіть не знаю. От і суди, наскільки це далеко чи близько. Для мене це – майже поруч. А для тебе така дорога може виявитись нескінченною. Бо між нами не тільки простір, але й час...
Далеко не завжди пряма і, здавалось би, найкоротша дорога може найшвидше привести до бажаної мети. Часом найкоротший шлях може бути настільки заплутаним, що його жодним планом чи графіком відобразити не вдасться. Але саме такий, ламаний шлях, як не парадоксально це звучить для тебе, може виявитись найкоротшим.
Колиска цивілізації факрів знаходиться на планеті Факра. Вона значно більша за вашу Землю і сила гравітації у нас більша за вашу не менше як у два рази. Можливо, саме цим і зумовлена форма нашого тіла. Крім того, кожен з нас від самого свого народження перебуває під захистом свого астрального тіла. Це така спеціальна польова субстанція, яка приймає на себе основну долю тиску нашої атмосфери. Такий як ти хіба що в скафандрі міг би витримати гравітацію на поверхні нашої планети. Різниться від вашого і наше світило. Наша Факрія у десятки разів більша за ваше Сонце. Це зелена зірка, яка має в своїй планетній системі п’ять досить великих планет. Розумними істотами заселена тільки наша Факра.
Саме зелений колір світила і зумовлює зеленавий відтінок нашої шкіри. Вона просто не могла бути іншого кольору. Всі факри – зеленотілі. Тому ми ніколи не поділялися на різні раси, як це можна спостерігати у вас. Можливо, саме це й зумовило відсутність у нас держав і різних мов. Якщо міряти вашими мірками, то наша цивілізація нараховує сорок сім тисяч років. Так як ми всі говоримо однією мовою і так як факри, наскільки це пам’ятає наша історія, ніколи не були розділені границями, то й війн на нашій планеті не було ніколи. Цього не можна сказати про інші планети нашої системи. По крайній мірі, на двох з них колись існували цивілізації розумних істот. Та тепер від них залишився тільки отруйний порох та руїни древніх міст. А міста ж були неабиякі… Досить високим був рівень цивілізації на цих планетах. Та, мабуть, занадто високим…
Природа нашого світу досить сувора. Практично ми ведемо боротьбу за своє існування на рідній планеті. В зв’язку з гострою нестачею продуктів харчування нашою громадою прийнято рішення про те, що кожна з наших жінок може народити лише двоє дітей. І не більше. При такому відтворенні виду нашій планеті не може загрожувати перенаселення. Адже кожна пара факрів залишає після себе також пару своїх нащадків.
Та бувають випадки, коли хтось із нас гине, а хтось залишається без пари. Такі випадки приводять до зменшення чисельності факрів і тому кожний, хто не має пари, змушений тинятися іншими світами у її пошуках. Саме цією справою займаюсь і я, так як моя дружина загинула під час виверження вулкану. То ж, мандруючи світами, я підшуковую собі пару, а також цікавлюся життям інших створінь, наділених розумом. От і ти мене зацікавив. Не як пара, звичайно, а як співрозмовник, з яким просто приємно поспілкуватися.
Скажу тобі по секрету, що в тобі закладено значно більше, ніж ти зумів реалізувати. У тебе ще дуже багато незадіяних резервів. Ти зміг би ще багато чого здійснити. Якщо захочеш…
Мені, звичайно, почути це було дуже приємно. Але щось не дуже вірилось у те, що навіть у нашому тихому болоті можна скочити вище себе і таким чином досягти чогось визначного.
Бар гостював у мене цілий тиждень. За сорок попередніх років я не отримав стільки корисної і цікавої інформації, як за цей час. Як тільки моя голова таку навалу новизни витримати змогла? Самому не віриться. Одне було прикро. Без потужного підсилювача псі-поля я сам не те, що в інші світи, навіть до свого сараю переміститися не міг. А що вже говорити про улюблені рибальські місця?
Теорію таких переміщень я засвоїв досить швидко. Не даремно ж і сам п’ятнадцять років вчився, а потім ще й інших уму-розуму навчав. А от на практиці...
Справа в тому, що будь-який факр був не просто живою істотою. Кожен з них ще й сам по собі був потужним генератором цього самого псі-поля. Ця здатність вироблялась і підсилювалась у них протягом життя тисяч поколінь. А тепер вона просто передавалась у спадок кожному малюкові. Передавалась на генному рівні і була для кожного з них вродженою, наперед набутою властивістю. Я ж, звичайна пересічна людина, як не напружував силу своєї думки, але ніяк не міг перемістити у просторі своє власне тіло. Та що там тіло? Навіть звичайний сірничок моїм титанічним потугам не піддавався.
- Не сумуй, Віктор! – заспокоював мене Бар. – Продовжуй тренуватися. Як не тобі самому, то нащадкам твоїм ці тренування колись у пригоді стануть.
Втішив, називається…
Добре йому говорити. А у мене й самого нічого не виходить, і нащадків, начеб то, не намічається…
Час, коли ми не були зайняті розмовами на найрізноманітніші теми, Бар просиджував перед телевізором. У мене супутникова антена. То ж, передачі ледь не з півсвіту дивитися можна. От він їх і дивився. Та найдивнішим було те, що вже через кілька днів спілкування з "ящиком” Бар не просто розумів мову, на якій велась передача, а навіть міг вільно розмовляти нею. І це при тому, що живого спілкування з представниками інших народів у нього не було. Фактично півтора-два десятки мов він засвоїв лише по зображеннях на телеекрані та звуковому супроводу цих зображень, не маючи можливості читати думки інших людей. Чи, може, я тільки так думав, що він такої можливості не мав?..
В зв’язку з цим я знову подумки зняв перед ним свого капелюха. І перед ним самим, і перед його надзвичайними здібностями. Бо мені особисто про таке навіть мріяти не хочеться. Я, щоб кандидатські іспити здати, англійську цілий рік студіював. А ще через якийсь рік забув її майже повністю. Та й хіба воно буде в голові триматися, коли живого спілкування нема? Так і вчилися – аби іспити здати…
А як ми з ним рибу ловили! Такого, мабуть, жодному рибалці пережити не довелось.
Коли Бар перемістив нас у потрібне місце, я навіть подумати про це не встиг, а він сам відмовився від моєї вудки.
- Ти сам лови, - заспокоїв мене. – Мені це не зовсім до вподоби. А от для тебе я можу влаштувати справжнє свято. Ти лише думай про рибу, яку тобі хотілось би спіймати, а як її до твого гачка спровадити, то вже моя справа…
Після ляща-гігінта, велетенського окуня та кілограмової плотви мене взагалі потягнуло на екзотику і я подумки замовив собі спочатку стерлядь, потім рибця, вирезуба, форель і харіуса. Ну, стерлядь ще можна було десь з Дністра до мого гачка пригнати. Я ж на одній з його приток рибалив. Звідтіля, обшукавши всю акваторію, можна було й того релікта запросити. А от коли я форель вивудив, то очі мої мало на лоба не вилізли. Як? Звідки? Це ж риба чистих гірських річок. Де ж вона тут узялась, за кілька десятків кілометрів від гір?
Факр лише посміхався і на мої питання не відповідав нічого. От тільки, чим більш диковинною була замовлена мною риба, тим довше мені доводилось чекати її клювання. Після форелі я мало не заснув над своїми вудками, поки мені харіус клюнув.
Ну, що б ви подумали? Якщо форель ще можна було з якогось рибного господарства в цю річечку заманити, то харіус мене зовсім збив з пантелику. У мене жодних варіантів не було про те, як він сюди потрапив. Але він таки був у моєму садку і проти цього факту я ніяк не міг заперечити.
А потім ще були сом, жерех та короп з товстолобом. Бар все більше й більше посміхався, невтомно і без жодних заперечень виконуючи всі мої побажання, подумки допровадьжуючи рибу до моїх гачків, допомагаючи гасити риб’ячі ривки і віднаджуючи інших рибалок якнайдалі від місця, де ми сиділи. Такої риболовлі у мене ще ніколи не було. Шкода тільки, що ніхто з друзів-рибалок цього не бачив. Ото позаздрили б!..
Повністю розповідь за адресою http://ufodos.org.ua/files/FURSA_FAKR.doc
|
