Куча мегалитов в Ивано-Франковской области

Тут треба завважити, що Стоунхендж, а також такі пам’ятки, як Баальбекська тераса, руїни Мікен та інше, деякі дослідники вважають опосередкованими свідченнями перебування в сиву давнину на нашій планеті прибульців із інших світів. Тож, якщо на будівництво мегалітів (від грецьких слів «мега» – велетенський і «літос» – камінь) наших пращурів надихали (а може, й спонукали) інопланетяни, то й зразки цієї діяльності в Криму, в Запорізькій області тощо не є винятком. Але сьогодні ми зупинимось на тому, що й назвати не знаю як. Гігалітом, чи що? Зважаючи на те, що будівельним матеріалом тут слугувала ціла… гора!

Повірте, це не той випадок, коли «Україна – батьківщина слонів, чи то пак, мамонтів». Місцевий патріотизм тут ні до чого. Легенди про «печери Довбуша», у яких ватажок опришків примудрявся ховати від стороннього ока цілі отари овець, виникли задовго до того, як уфологи й прихильники теорії палеоконтакту почали пильно придивлятися до Стоунхенджа та інших мегалітів. Провіант для сякої-такої армії українського Робина Ґуда був потрібен, як і вовна, між іншим. Тож ми й не заперечуємо, що використання «печер» як кошар іноді й мало місце. Але одне діло «використовував», і зовсім інше – «будував». 

Власне, йдеться не про будівництво як таке, а про безпрецедентні інженерні роботи, які можна прирівняти хіба що до прокладання великих тунелів у скельній породі. З тією лише різницею, що тунель – це завжди продовження дороги, а отже, річ раціональна й зрозуміла. Зате «печери Довбуша», видовбані на чималій висоті у важкодоступному місці, здаються чимось безглуздим. Як, утім, і всі їхні аналоги – дольмени.

Що таке дольмен? Багато нині про них пишуть, але все ж, нагадаємо. Така собі кам’яна коробка, схожа на вулик. Подібність цю підсилює отвір, як правило, круглий, розташований на певній висоті у фасадній стінці дольмена. Задня стіна часто трохи нижча за передню, тож плиту, яка слугує дахом, нахилено під певним кутом. На внутрішніх стінах «коробки» уважні дослідники виявляють ряди паралельних хвилястих чи зиґзаґоподібних ліній, чітко прокреслених у пісковику, з якого й будують мегаліти. Хоч і зрідка, у дольменах знаходять особливі глечики з такими самими зиґзаґами, а також своєрідні кам’яні «корки», що ними замикали згадувані круглі отвори. От, власне, і все.

Відомий український учений-геолог Ростислав Фурдуй, прихильник теорії палеоконтакту – відвідання в сиву давнину нашої планети «братами по розуму» – багато часу присвятив вивченню дольменів і кромлехів (простіші аналоги Стоунхенджа) Північного Кавказу. Мегаліти будували не абиде, а вздовж розломів земної кори, по суті, у місцях аномальних. Пісковик, із якого їх складали, містить кристали кварцу, і за певних умов відбувався п’єзо-ефект – дольмени «співали» в ультразвуковому діапазоні. Ростислав Фурдуй вважає, що будівничі мегалітів знали про їхній вплив на людський організм і вміли лікувати з їхньою допомогою низку серйозних хвороб, наприклад, безпліддя. А в інших випадках дольмени могли використовуватись як щось на кшталт психотропної зброї.

Зрозуміло, такий феномен, як «печери Довбуша», дослідники увагою не обминули. Очевидно, тут у горах, за глобальним проектом великих будівничих минулого, мали бути системи дольменів. Але куди їх тут притулиш? От і вирішено було видовбати їхні аналоги в скельній породі. Якщо хочете, це був експеримент, і – увага, панове патріоти! – цей експеримент відбувся біля нинішнього села Бубнище Болехівського району на Івано-Франківщині, тобто в Україні. Дарма що тоді не було не тільки Олекси Довбуша, а й українців, слов’ян і навіть індоєвропейців. Бо, поза всяким сумнівом, «печери Довбуша» – ровесники Стоунхенджа, Баальбекської тераси та інших споруд кам’яного віку. Річ навіть не в зовнішній, точніше, внутрішній подібності (той, хто побував усередині «класичного», скажімо, північнокавказького дольмена, а потім зайшов до Довбушевої «овечої кошари», не може не відзначити разючої подібності обох об’єктів). Порівняно недавно, уважно придивившись до вкритих «пилом тисячоліть» стін «печери», один дослідник-аматор виявив тут характерні ряди зиґзаґоподібних ліній – останні сумніви, як зазначив, довідавшись про це, Ростислав Фурдуй, розвіялися.

Учені, втім, не виключають, що загадкові будівничі (під орудою інопланетян?) могли використати в горах заглибини й порожнини, утворені самою природою. Але це суті проблеми не змінює. Штучність «готового продукту» ні в кого не викликає сумніву.

Інша річ, що інопланетне авторство «печер Довбуша» сумнів таки викликає. Як і щодо участі посланців Сиріуса у створенні майянських та єгипетських пірамід, статуй острова Пасхи тощо він аж ніяк не менший. 

Наприкінці 80-х років минулого століття в Києві перебував російський уфолог Авінський. У Будинку літератора, де він виступав із лекцією, учений демонстрував мапу, на якій було позначено місця, пов’язані з інопланетними артефактами. Чи не єдиним місцем в Україні, яке я завважив на цій мапі, було саме Пастирське городище – археологічний комплекс, де ще в другій половині ХІХ століття було виявлено мартинівський скарб. Автор цих рядків поцікавився в Авінського, наскільки серйозно стверджувати, що стилізовані бляшані срібні чоловічки у вишиванках являють собою «портрети» стародавніх астронавтів у скафандрах. «Така вірогідність мала, – відповів Авінський, – але я включив артефакт, що експонується в музеї історичних коштовностей у Києві, про всяк випадок, так би мовити, для кількості». Отже, й прихильники теорії палеоконтакту не дуже вірять, що анти, які мешкали в районі нинішнього Чигирина, «ліпили» металеві фігурки з «богів», які спустилися з неба.

Тим часом журналіст однієї зі столичних газет порівняв мартинівських «астронавтів» із японськими доґу. Про доґу пишуть менше, ніж про мегаліти, тож дозволю собі зупинитися на них трохи докладніше. Тим більше, 1996 року довелося бачити одне з них, як кажуть, у натурі, у філії Національного музею історії в Кіото. Це був класичний доґу (по-японському – «статуетка з глини»), хоча він десь і «загубив» одну ногу. «Скафандр», «шолом», «сонцезахисні окуляри» – усе було при ньому. Я хотів був сфотографувати кіотське доґу на пам’ять, та музейний працівник категорично заборонив це робити, натомість подарував мені листівку з його токійським аналогом, знайденим у префектурі Аоморі. 

Людям, які не бачили доґу на власні очі (а до таких належить не лише згадуваний київський журналіст, а й, судячи з усього, знаменитий опонент Еріка фон Денікена – німець Хефліц), вони здаються мало не шаховими фігурками, до то ж чомусь бронзовими. Насправді доґу завбільшки 30–33 сантиметри, і специфіка їхня в тому й полягає, що вони бувають ВИКЛЮЧНО глиняними. Отже, мартинівські чоловічки, хоч як прикро це звучить для нашого ура-патріотичного вуха, схожі на доґу не більшою мірою, ніж мураха на жука-оленя. Їх об’єднує лише деяка реальна чи уявна подібність до зображення людини в костюмі астронавта. Але у випадку з доґу це наповнений інопланетним (?) повітрям – «роздутий» – комбінезон, а в «мартинівців» і оздоблена вишивкою куртка, і штани облягають тіло, і на «інопланетність» указує лише «шолом». Така от невідповідність.

До речі, імітацію вишивки на мартинівських фігурках видно напрочуд чітко. Вона саме там, де й нині на українських сорочках-вишиванках, – на грудях, характерним прямокутником-оберегом. То що – не віддамо сяким-таким прибульцям нашого питомого українського чи виведемо наш родовід уже не від Трипілля, а з «околиць» Альдебарана в сузір’ї Тельця?

Автор: Микола ЦИВІРКО (Часопис "Украiна"), Іллюстрації: Ярослав Сочка, УФОДОС