Hа перший погляд, усе, про що розповідають ці люди, схоже на фантастику. Однак самі вони зовсім не схожі ні на фантазерів, ні на шарлатанів. І реклама в газетах їм теж не потрібна, недарма в місцевій пресі вони навіть своїх імен називати не хочуть. Зате у відповідному списку обласного Центру здоров'я їхні імена як відомих біоенергоінформтерапевтів записано. Моє перше, заочне, знайомство з Лілею Гільовою та Василем Вітвіцьким почалося, знову ж таки, з майже фантастичної історії...
Знешкодження західноукраїнського «чупакабраса»
Минулої весни в селі Гніздичне Збаразького району Тернопільщини сталися дивні речі. Хтось почав масово знищувати на сільських обійстях винятково кролів, причому незвичайно — господарі знаходили тваринок задушеними, поскладаними неподалік кліток на купки і... з висмоктаною кров'ю. Селяни спочатку підозрювали лісових тварин і людей з маніакальними нахилами. Але зловити зловмисника як не старалися, так і не вдалося. Зате то тут, то там у Гніздичному темної пори різні люди почали зустрічати дивну страшну істоту, мало схожу на якусь відому земну тварину, яку панічно боялися сільські собаки і яка раптово матеріалізовувалася, наче нізвідки, так само безслідно зникаючи. Шукала цю нечисть і міліція, працівники якої були переконані, що то хтось так по-дурному жартує, але також безрезультатно. Ситуацію описала одна з місцевих газет, а вже з неї про сільські жахи (почали у Гніздичному з'являтися й інші незрозумілі видіння) дізналися герої цього матеріалу, які відразу туди виїхали, хоч їх ніхто не викликав — такі, мовляв, обов'язки. Згодом у тому ж тижневику «Місто» було опубліковано їхнє пояснення незвичайної ситуації: «Те, що відбувалося в Гніздичному, є проявом геопатогенної зони, а нашим обов'язком є відстежувати і нейтралізувати подібні явища. Напругу ми відчули, як тільки під'їхали до сільського цвинтаря: над ним виявили невидимий звичайному оку енергетичний «коридор», що опускався приблизно з 8-метрової висоти під кутом у 30 градусів... У протилежному кінці села виявили ще один такий самий. Разом вони формували велику зону негативної енергетики, яка впливала на селян. Люди відчували пригніченість, розсіяність, напруженість і неспокій. А «дивна тварина», що завелася в селі, — це не що інше, як сутність з паралельного світу, яка пробирається у наш через енергетичні «нори»-провалини. Чому вона обрала саме кролів, сказати важко, видно, щось їй у них підходить найбільше».
 На запитання журналіста, чому саме Гніздичному випала така лиха доля, Василь Вітвіцький тоді відповів, що це збіг обставин, бо вихід «звідти» міг би відкритися і в якомусь іншому населеному пункті. Тоді ж, ще на початку літа, тернопільські біоенергоінформтерапевти пообіцяли, що працюватимуть над знешкодженням нечисті у селі.
Наша розмова в грудні розпочалася з повідомлення Василя Дмитровича , що «порядок у Гніздичному наразі навели». «Ми сконцентрували потрібну енергію і відкоригували ситуацію. А зловити подібну істоту, як, наприклад, легендарну Нессі з шотландського озера Лох-Несс, нереально, бо це істота з іншого світу». До речі, саме під час дивних подій у селі на Тернопільщині в інтернеті можна було прочитати інформацію про «чупакабраса» — теж містичне створіння, схоже на великого пса з мордою бика і гребенем на спині, яке подібним чином промишляло на кролів та іншу домашню живність, але в далекій Латинській Америці. І одна з версій тамтешніх дослідників була такою: «...Це — зовнішня форма, якої набирають інопланетяни, щоб приховати свою реальну суть». У цьому ж матеріалі тема інопланетян з'явиться дещо пізніше.
Цьому не вчаться, це має бути дано
Я сиджу в майже звичайній кімнаті (хіба що тут дуже просторо і багато святих образів) перед чоловіком і жінкою середніх років, які зовні теж нічим особливим з-поміж решти тернополян не вирізняються, от тільки їхнi очі...
Навіть коли Ліля Миколаївна та Василь Дмитрович усміхаються, їхнi очі залишаються серйозними, і, дивлячись у них, одразу відчуваєш, що цим людям відомо значно більше, ніж іншим. Назвою їх спеціальності — біоенергоінформтерапія — багато кого нині уже зовсім не здивуєш. Так само записано у дипломах та ліцензіях сотень людей, які часто називають себе ще народними цілителями. Мої співрозмовники теж кажуть, що їм близька методологія широковідомих Джуни та Алана Чумака. Але на цьому все більш-менш звичне й недивовижне закінчується. «Ми — контактери, і всю інформацію беремо ЗВІДТИ, а земні школи — це лише для ліцензії», — спокійно повідомляє Василь Вітвіцький. Відтак на моє прохання вони розповідають, як усе почалося, бо ж ще надцять років тому обоє були пересічними тернополянами — економістом та радіоінженером за фахом, займали середні керівні посади і нічим таким не займалися. Хоча пересічними людьми їх навряд чи можна було вважати і тоді.
Василь Вітвіцький: — Коли я був ще зовсім малим, батьків як «ворогів народу» заслали з рідної Бережанщини до Сибіру. Там вони валили разом із зеками тайгу. Мені теж було дуже важко, відповідно і виглядав: кiстки, шкіра і велика голова. Не раз почувався так, що явно вже мав пропасти. Я дивом вижив, бо, значить, мав вижити. І ще в дитинстві зі мною траплялися речі, завдяки яким я відчував, що не зовсім такий, як усі. Ось лише два приклади.
Там, у холодному суворому Сибіру, я понад усе хотів повернутися додому. І ось одного разу, усамітнившись у куточку, мабуть, особливо піддався цьому бажанню, бо все навкруги раптом... зникло, а натомість я опинився серед чудової природи, точно знаючи, що це батьківщина. Дивно, але себе я не бачив, зате добре відчував і подих теплого вітру, і запах лісу, бачив навколо дерева, траву, річку. Так тривало недовго, але було це явно не видіння, а наче перенесення моєї свідомості й душі на велику відстань! А ось другий випадок , коли я вже навчався у випускному класі тернопільської школи. Нам задали вивчити довжелезний і нудний вірш. Я відразу від такої муки відмовився, думаючи, що пронесе, але мене викликали. Вийшов до дошки, сподіваючись хіба що на якесь велике диво, і... воно сталося! На стіні класу просто переді мною (ні вчителька, ні однокласники цього чомусь не бачили) з'явилася сторінка підручника з тим самим невивченим віршем. Ледве тямлячи себе від подиву, я прочитав його. Товариш мій потім дуже ображався, що я, мовляв, збрехав йому, що теж не вивчив, а сам...
Лілія Гільова: — Теж з дитинства я відчувала, що певною мірою відрізняюся від оточуючих. Знаєте, коли людина проходить через страждання, вона стає набагато чутливішою. Це щось схоже на процес, приміром, перетворення льону на полотно — його вимочують, тіпають і так далі. Саме мені випадало тривалий час доглядати за важкохворими в родині. Вистачало й інших душевних страждань, від чого душа стала неначе оголеною, хотілось усамітнитись, щоб не спілкуватися з людьми й усвідомити щось надзвичайно важливе. Поступово відкривала в собі й різні незвичайні можливості. Ще у 1983-му, наприклад, вдалося зусиллям волі миттєво нормалізувати самій собі тиск, аби моя дитина з'явилася на світ нормально. Тільки завдяки інформації звідти — згори, думаю, подолала я дуже важке захворювання. На початку 90-х у нас почали масово цікавитися біолокацією. Так-от, один чоловік, «замірявши» мене тією рамочкою, відразу вигукнув: «Ой, у вас такі дані! Ви повинні обов'язково піти на курси біоенергетиків!» На що я йому відповіла: «Цьому не вчаться, це має бути дано».
Ми з Василем Дмитровичем відчули спорідненість одне з одним за незвичайними здібностями вже під час першої зустрічі, але випадковостей у житті не буває. Тож вважаю, що Бог звів нас, аби ми виконали призначену місію.
— У чому ж вона, на вашу думку, полягає?
Л. Г.: — У тому, щоб підтримувати на планеті належний глобальний порядок, встановлений вищими силами, та протистояти всіляким проявам зла, аби людство могло існувати. Основними ж напрямками нашої діяльності є максимально можливе знешкодження різних геопатогенних зон, згладжування суспільних конфліктів та корекція особистості конкретних людей.
— Що ви маєте на увазі, говорячи про вищі сили, і чи контактуєте з ними якимось чином?
В. Д.: — Вищі сили — це позаземні цивілізації, набагато розвинутіші, ніж наша. Але ті чи інші знання вони передають нам лише з волі Божої, тобто вищого і над ними. Що ж до контактів, то коли нас із Лілею тільки починали навчати азам, вони були й безпосередніми (до речі, НЛО — це реальність, і поняття «далеко» в розумінні відстані для них не існує, бо долають її, накладаючи простір на простір). Ми справді бачили цих істот, досить різних зовнішньо. Є в мене і чимало записів абсолютно не зрозумілими для решти людей знаками, які моя рука виводила, наче мимоволі — своєрідні конспекти їхніх лекцій.
Л. Г.: — Зараз інформація звідти надходить по-різному, це буває і голос, і думка, і картина, яка раптом виникає перед очима і дає тобі відповідь на запитання, яке виникло в думках. Вкладено в наші голови спочатку й їхню мову , бо в нашій відсутні необхідні поняття й терміни. (При мені Лілія Миколаївна та Василь Дмитрович одного разу справді мимоволі перейшли на якусь дивну мову, не схожу на жодну з багатьох іноземних, які я цілком спроможна «впізнати». — Авт. )
— Чи могли б ви не в загальних рисах, а на конкретних прикладах розповісти, чим займалися і займаєтесь?
В. Д.: — Ну, скажімо, відома історія в селі Гніздичне. Там довелося за допомогою концентрації енергії латати таку собі діру між світами різних вимірів. Звучить воно, може, й неправдоподібно, але інакше неможливо пояснити ситуацію людям, які не володіють спеціальними знаннями. Пам'ятаєте ви, напевне, і землетрус, який стався у перших числах січня 2002 року за двадцять кілометрів від Тернополя, в селищі Микулинці. Так-от, приблизно через півроку там же мав статися ще один, набагато страшніший, але нам вдалося його попередити за допомогою величезної роботи і на місці, і на відстані, бо це також можливо.
Л. М.: — Я наведу приклад з простішої і зрозумілішої для більшості сфери, який, до того ж, свідчить, наскільки різного рівня справами доводиться займатися.
Якось до нас як до останньої, так би мовити, інстанції звернулися підприємці — з їхньою машиною для виробництва кукурудзяних паличок тривалий час коїлося щось незрозуміле. Щороку в один і той самий день вона раптом зупинялася і не піддавалася жодному ремонту на місці. Коли ж її привозили на завод-виробник, то там вона без жодних втручань знову починала працювати, як годинник. На цих підприємців уже почали дивитися, як на ненормальних, хоч вони були зовсім ні при чому. «Просканувавши» місце, на якому був встановлений автомат, ми дізналися, що ще у 1939 році саме на цьому місці й цього дня було вбито людину. Через певні обставини душа її так і не змогла залишити землю, тож у кожну річницю смерті на місці вбивства відбувався потужний енергетичний вибух, який і блокував роботу машини. Отож ми допомогли шокованим підприємцям вирішити їхню проблему. Через схожі причини «лікували» і легковий автомобіль однієї жінки. Сівши перший раз за його кермо, вона відчула панічний страх. До цього в жодному авто нічого подібного з нею не траплялося. І так було щоразу, як тільки вона сідала в цей автомобіль. А скільки разів доводилося рятувати від різної нечисті домівки людей та «розблоковувати» їх самих!
Про привидів, «барабашок», домовиків та іже з ними
Слухаючи розповідь Гільової та Вітвіцького про те, наскільки різноманітними бувають негативні прояви невидимого для загалу світу навколо нас, я тільки дивувалася. Виявляється, що існують, наприклад, такі собі безтілесні медузоподібні істоти, як «летючки», котрі скупчуються на деревах, дахах, горищах, але можуть проникати і в житло, навіть у свідомість людей, живлячись їхньою енергією. Одного разу по допомогу до моїх співрозмовників звернулося подружжя, для якого шкідливою стала власна квартира. Тільки-но зайшовши туди, вони швидко ставали обезсиленими, а чоловік навіть час від часу втрачав свідомість, хоч лікарі не виявляли жодних причин для цього. Біоенергоінформтерапевти ж виявили просто біля вікна цієї квартири ціле «гніздо» згаданої нечисті, яку їм вдалося нейтралізувати.
Про інший випадок Василь Вітвіцький розповідає так: «Якось нас попросила прийти до неї жінка, яку постійно мучило безсоння і якісь незрозумілі офіційним медикам недуги. Обстеживши квартиру, ми виявили у спальні невидиме енергетичне утворення, схоже на розташовану вертикально палицю. Коли жінка лягала на ліжко, з нього висувалися неначе щупальці з присосками і починали тягнути з нещасної енергію. Через це вона і не могла спати та погано почувалася, але «вигнати» того енергетичного вампіра нам теж вдалося».
Різного роду привидів Гільова та Вітвіцький трактують як фантомів людей, котрі померли чи загинули, але з тих чи інших причин місця на тому світі для їхніх душ іще не визначено. Тож вони час від часу з'являються там, де провели земне життя. Це породжує проблеми у живих, бо на них негативно впливає енергія мертвих. Я поцікавилася, чи схожа їхня боротьба з привидами на ту, що її ведуть герої відомих художніх та мультиплiкацiйних фільмів. «То все на 99 відсотків фантазії, а ми щодня стикаємося з ТАКИМ, що ніякої фантазії не хочеться. Не потрібні нам і жодні пристрої та апаратура для виявлення привидів, бо вищі сили допомогли нам самим стати надчутливими».
— Василю Дмитровичу, а чому з'являється навколо нас усіляка нечисть?
— Такі реалії Всесвіту, і від нас тут мало що залежить. Ось хіба тих, хто прагне жити за Божими законами, вона майже не зачіпає, бо ж негативне притягується негативним — злими думками, поганими вчинками. Але бувають й інші джерела людських нещасть і хвороб. Якщо, приміром, проблеми пов'язані з предками тієї чи іншої людини, то ми намагаємося відкоригувати її астральну оболонку так, щоб максимально огородити нащадка від мимовільного впливу його занадто грішних предків. Але існує ще й карма — випробування, яким піддає окрему людину, її рід чи й цілу націю сам Всевишній. Тому і таким, як ми, не в усе дозволено втручатися. Свою негативну карму людина до деякої міри може змінити лише в тому випадку, якщо з максимальними зусиллями працюватиме над своїм духовним чищеням і вдосконаленням. І в Бога треба просити передусім цього, духовного, росту, бо тільки з ним докладатиметься і тілесне здоров'я, і все решта. А ще наполегливо раджу триматися подалі від тих, хто займається різними чарами, приворожуванням. Чорна магія, до речі, якщо не вміти з нею боротися, може впливати тривалий час. Обстежуючи рік тому одне місце неподалік центру Тернополя, де впродовж багатьох років особливо часто траплялися аварії зі смертельними наслідками, ми виявили негативний слід іще... монголо-татар. Саме там якраз проходила оборонна лінія Тернопільського замку...
— Ви займаєтеся справами, які, напевне, не можуть не впливати на ваше особисте життя. Чи є воно аскетичним?
— Аскетами в традиційному розумінні цього слова ми не є, але речей, що ми їх, на відміну від решти людей, не можемо собі дозволити, достатньо. До того ж щодня необхідно дуже багато працювати над собою — медитувати, читати молитви, займатися спеціальною духовною (не дивуйтеся, є і така ) гімнастикою.
— Ви, мабуть, спроможні захистити від усіх можливих нещасть своїх рідних і близьких?
— Дітей своїх від пристрітів та іншого негативного впливу оточуючих ми захистити справді можемо, а от «організувати» їм якусь кращу, ніж їм судилася, долю — аж ніяк ні. Так само, як передати комусь свої паранормальні здібності.
— А чи спілкуєтесь ви з іншими людьми, які наділені такими ж здiбностями?
— Тим чи іншим чином вищі сили час від часу зводять нас, бо такі люди є в різних куточках і України, і світу. Якісь же більш-менш організовані групи, що займаються подібною до нашої діяльністю, наскільки нам відомо, є лише в Києві — вони ще називають себе космоенергетиками.
— А з несприйняттям своєї діяльності ви стикаєтесь часто?
— Колись, у не такі вже й далекі часи, нам, напевне, точно начепили б ярлики шизофреніків. Нині набагато простіше. Принаймні явним репресіям нас не піддавали. А зверталися до нас по допомогу і можновладці, і науковці, і священики. Інша річ, що прагнули зробити це таємно. До церкви ми ходимо регулярно, бо щиро і глибоко віримо в Бога. Однак робота наша з діяльністю священнослужителів не перетинається. Зрештою, хочу підкреслити, що нам абсолютно неважливо, чи вірять нам і чи повірять написаному вами. Для нас важливе лише виконання місії, покладеної згори заради порятунку і розвитку людства на Землі.
* * *
Ось така у нас вийшла розмова на межі фантастики. А фотографії свої для публікації в газеті Василь Дмитрович та Лілія Миколаївна відмовилися давати категорично. Стверджують, що це може серйозно зашкодити їхній роботі.
Опубліковано: Світлана Мичко (Тернопіль), "Україна Молода", 24 січня 2004 року
|
