Див і чудес розсипано не лише не небі, а й на землі. Здебільшого — на небі. Те земні дива, треба сказати, — цікавіші, позаяк метушню спричиняють відчутну. Десь на початку шістдесятих, за часів першої відлиги, НЛО не тільки небом літали. Ще трохи — і збудували б свою українську літаючу тарілку. Тоді за справу брався академік АН УРСР О. Антонов, а академік АН УРСР Г. Писаренко, що й досі вивчає проблеми НЛО, переймався теоретичними розвідками, принаймні, жваво цікавився проблемою. Йдеться про так звану, сьогодні вже досить підзабуту, «машину Діна». Не вдаючись зараз у деталі, зазначимо, що, м'яко кажучи, неповноцінність «теорії», створеної навколо «машини Діна», була очевидною кожному, обізнаному а механікою аспірантові. Але місцеві намагання перекреслити класичні підвалини сягнули так далеко, що врешті-решт вийшли на союзний рівень — О. Антонов видрукував у «Известиях» заяву: мовляв, закони тяжіння скасовано, тому й настав час конструювати літаки за принципом «літаючої тарілки» — гравітації протиставимо антигравітацію. Кажуть (так воно, мабуть, і було), що одразу після публікації академічної заявки на літаючу тарілку президентові АН УРСР Б. Патону зателефонував президент АН СРСР М. Келдиш і поцікавився: як розуміти подібні публікації? Ще кажуть (і це також, напевне, було), що після відвертого запитання президент АН УРСР викликав до себе О. Антонові. Відтоді академічно-тарілчані апеляції до широкого загалу припинилися. Та минув час, і зараз, майже через 30 років, усе знову повернулося на круги своя.
Одна справа, коли парапсихологія, телепатія, «енелоство» й таке інше процвітають на, так би мовити, побутовому рівні — бавляться люди. Повальне захоплення так званими «аномальними» явищами, як стверджують деякі психологи, приводить до соціального розслаблення, відволікає увагу від талонного нашого буття... Може, й так. Ось, наприклад, мій сусіда, полковник у відставці, під час виступів Чумака ставив перед екраном телевізора банку з самогоном для «зарядки». Зараз, коли грає у доміно, скаржиться на те, що припинено Чумакові сеанси, — самогон не такий міцний. «То в тебе, Омеляновичу, апарат зіпсувався», — регочуть партнери. «Та хіба я її жену? — теж сміється полковник. — Родичі з села привозять. Я її тільки підзаряджав. Завдяки Чумакові градусів на десять міцнішала, і сивуху майже повністю відбивало». Поза сумнівом, експерименти Омеляновича мали гностичний характер. Маючи вільний час, він приробляє до пенсії у фірмі «Київпобут», що розставила прилади для вимірювання «біополя» у підземних переходах. От мимоволі й захопився проблемою-розвагою. Але прив'язувати псевдонауку налигачем до вчених ступенів і звань — досить небезпечно. То вже сумні розваги, бо призводять - до зниження загального інтелектуального і критичного рівня, плодять невігластво — з науковими . званнями рахуються. Отож, як слушно зауважував Козьма Прутков, коли плюєш з мосту, то не забудь подивитися за колами, що розходяться по воді. В публічних проявах наукова (а з нею сусідує й позанаукова) активність не повинна втрачати найістотнішу свою ясність — відповідальність. Щось воно сумно виходить, хоча тема у нас досить-таки весела: НЛО, пришельці, зустрічі з ними та багато інших цікавих речей, репрезентованих у «Літературній Україні» (№ 44, 1990) науковою групою на чолі з академіком АН УРСР Георгієм Степановичем Писаренком.
Випереджаючи здивоване запитання — а яке відношення до літературної газети можуть мати пришельці? — наголосимо: безпосереднє. Проблема просто ускладнена тим, що пришельці й досі не взяли на борт жодного письменника. Вони б цих інопланетян розговорили (зважимо на досвід роботи Верховної Ради), і нам би все потім послідовно оповіли. А то спілкуються пришельці — за твердженням Г. Писаренка — лишень з людьми, розповіді яких про контакти багатьом нагадують «сни рябої кобили», бо ...«наше суспільство, на жаль, ще не готове вести мову про НЛО цілком серйозно». Для самих вчених Г. Писаренко виключає можливість зустрічі а пришельцями, мовляв, не заслуговують: «Ми могли б якоюсь мірою просунутися «перед у наших знаннях, якби мали можливість всебічно дослідити "літаючу тарілку" «бо хоч «помацати її руками». Але у НИХ, як бачимо, передбачено надійний захист од таких «цікавих», як ми. Воно, признатися, не дуже зрозуміло, чому пришельці оминають зацікавлених людей, не хочуть поділитися знаннями і просунути нашу кволу науку вперед. Але, припускаючи справедливість такого постулату, приходимо до висновку, що кращих представників для контакту, ніж письменники, ми не маємо. Саму літаючу тарілку, коли б вона сіла, припустимо, десь у районі, письменницьких дач, у Кончі чи в Ірпені, напевне, помацали б руками і прозаїки, і поети. А далі зустріч пішла б у розкуто-творчій обстановці, позаяк письменників не цікавлять вузьконаукові професійні проблеми літаючих тарілок, тут проблем для них нема. От, приміром, — явище телепортації...
«Суть його, — пояснюють науковці в «ЛУ», — в тому, що предмет в одному місці зникає, в в Іншому — з'являється. Ми, земляни, цього явища практично відтворити не можемо. Хоча у випадках полтергейсту (а це суто земне явище) буває, що люди спостерігають, як предмет в одній кімнат) зникає, а в Іншій з'являється».
- Що ж тут дивного? І хіба важливо — хто відтворює? Було б явище! Коли виникла потреба похмільного Стьопу Лиходєєва, що мав згубну звичку пити портвейн після горілки, «вькинуть ко всем чертям из Москвы», за справу взялись пришельці Азазелло та кіт Бегемот:
«— Брысь — вдруг рявкнул кот, вздыбив шерсть.
И тогда спальня завертелась вокруг Степы, и он ударился о притолоку головой и, теряя сознание, подумал: «Я умираю...»
Та Стьопа, як відомо, не вмер, а опинився миттю в Ялті. І незчувся, як побачив, що сидить на краєчку молу «и что под ним голубое сверкающее море, а сзади — красивый город на горах». Отже, в телепортації ніяких секретів нема, і в літературі вона описана чи не з часів Шахрезади. Треба як слід закрутити предмет — «спальня завертелесь вокруг Степы», — і телепортуй собі (якщо викладене комусь видасться пересміхом, то доречно буде згадати, що практичні зразки "машини Діна" будувалися саме на принципі крутіння).
Ну, а полтергейст — то, справді, «суто земне явище». Тільки надто вже механічний до нього підхід — «предмет в одній кімнаті зникає, а в іншій з'являється». А от якщо зникає слово, а потім з'являється в спотвореному вигляді, хіба це не полтергейст? Було, наприклад, таке поняття — «спіритуалізм», «введене до вжитку французькими енциклопедистами. Тепер це слово (латинського походження) кудись зникло, а на його місці звідкілясь з'явився досить вузький англійський відповідник — «полтергейст». Тобто поява слова «полтергейст» — наслідок полтергейста. Каламбуру тут нема, бо слово, що зникло в латиномовній кімнаті, з'явилося в англійській. Стався цей літературний полтергейст за вимушених обставин. По-перше, поруч із спіритуалізмом з'явилося ще в XIX ст. шарлатанське заняття — спіритизм, викликання духів. По-друге, спіритуалізм в широкому розумінні, за визначенням енциклопедистів, — це намагання відобразити міфічний зміст у формі раціональних міркувань. Таким відображенням завжди супутня побіжна недовіра до наукових знань — «ми закостеніли в своїх знаннях», як висловився а "ЛУ" академік АН УРСР Г. Писаренко.
Схожої думки дотримується і Омелянович, про що він мені неодноразово говорив більш енергійними словами.
Ігор МЕЛЬНИЧЕНКО
Джерело: «ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА» 22 листопада 1990 р., з архіву І.Качанова, OCR: Я.Сочка
|
